— Хотів повернутися в парчі, та вийшло інакше — вернувся злидарем, — зло кепкував із себе, коли його, полоненого, з Сахаліну привезли на батьківщину.
Тепер Мукудорі зловтішно сміявся з долі, вочевидь переконавшись, що те прислів'я про парчу й злидарство говорило неправду.
— Я, телепень, покладав надію на острівну скриньку дядечка, — вголос мовив. — Вона б, звичайно, відкрила мені дорогу до нездійсненного — стати амімото, рибопромисловцем чи, може, й самим президентом компанії. Боги ж розпорядилися інакше: щастя прийшло звідки й не чекав. Банзай! — в нестямі від радості вигукнув.
— Що тут діється? З ким ти воюєш? — почувся знайомий голос.
На порозі, де не візьмись, з'явився Кокікі.
Мукудорі запросив його до кімнати. Діставши з-за ширми пласку подушку дзабутон, поклав на підлогу перед столиком.
— Сідайте, Кокікі-сан, — показав жестом.
І хоч, як і раніше, назвав свого покровителя шанобливо, вживаючи прикладку "сан", у голосі прозвучала прихована іронія.
Кокікі її відчув.
— Я радий за тебе, Мукі, — удаючи, що нічого не зрозумів, мовив. — Така вдача, як тобі, випадає рідко й не кожному.
— Спасибі, — подякував Мукудорі і тут же випалив: — Більше вам я не служу.
Ледь помітна усмішка торкнулася уст коротуна. Мовби ляльковий Іванець-киванець, схилився він над столиком, на знак згоди відважуючи поклони.
А Мукудорі вів далі:
— Ви мене підтримали в скрутний час. За це щира дяка. Тепер хочу здійснити давній намір: придбати шхуну, зайнятися рибопромислом.
Вилицювате обличчя Кокікі залишалося непорушним. На ньому не здригнувся жоден мускул. Зручніше вмостившись на подушці, уважно слухав співрозмовника.
— Якщо бажаєте, Кокікі-сан, візьму вас до себе в долю. Може, хоч трохи віддячу за вашу ласку.
— Домо арігото, — подякував коротун. Він прикинув, що пропозиція Мукудорі таки заманлива. Але ж не все так просто, як гадає цей бевзь. Хіба Кокікі владен його відпустити!
І він, посміхнувшись, багатозначно сказав:
— Сіть, у яку потрапила риба, не завжди рветься.
Подумав: що скаже майор, дізнавшись про відмову Мукудорі виконувати доручену справу? Якби це стосувалося лише Мукудорі. Але ж так чи інакше воно торкнеться й його, Кокікі. А перед ним уже вимальовувалася райдужна перспектива — в недалекому майбутньому стати шефом, таким всевладним, як і американець. Тому він мовив:
— І дім і шхуна — добра справа. Але не забувай, Мукі, хто ти. Плаваючи на самохідній баржі, ти, наскільки мені відомо, відправив на той світ не одну сотню копачів. То були, що й казати, "видатні" рейси — сото, — насмішкувато звів брови. — За таке нині по голівці не погладять, дарма що судові процеси Міжнародного військового трибуналу в Хабаровську й Токіо над військовими злочинцями вже відбулися і багато хто дістав заслужену кару.
Мукудорі наважився сказати щось у відповідь, та язик ніби прилип до піднебіння.
"У нього голова дракона, а хвіст змії", — знову подумав він про Кокікі.
— Я… я не проти того, щоб іноді виконувати ваше доручення, — нарешті вичавив.
— Не іноді, а завжди, коли тобі накажуть, — суворо уточнив коротун.
"Мирна" розмова скінчилася тим, що Мукудорі одержав завдання: сьогодні ж іти в гавань, стрічати радянське риболовецьке судно, яке попросило дозволу зайти в Абасірі на ремонт.
То був середній риболовецький траулер. Він повертався з путини від Малого Курильського пасма. В головному двигуні поплавилися підшипники, їх будь-що треба було замінити.
Море штормило, присадкувате судно, з трюмами, повними риби, носом черпало воду, раз у раз зариваючись у бурунисті хвилі. Вода прекочувалася через палубу. Все було закріплено по-штормовому. Безлюдно. Ніхто із членів команди на палубу не виходив.
Та ось траулер спинився під прикриттям берега, куди вітер уже не досягав, а хвилі значно понижчали. І тоді Мукудорі уздрів як на палубу один за одним почали підніматися одягнуті в зюйдвестки рибалки.
Серце його прискорено забилося. Надто свіжі були враження від перебування в полоні на тому, навіки втраченому березі. А ці мореплавці, що він їх нині побачив, прибули саме звідти. І хоч росіяни нічого лихого йому не зробили — не кривдили й не принижували, все ж у серці закипіла безпричинна лють, так ніби вони, а не його земляки-мілітаристи змусили пройти крізь тяжкі випробування.
Якір-ланцюг, загримівши, поповз у воду. На берег із корми завели швартові кінці, спустили трап.
— Добрий день! — склавши докупи долоні та уклінно нахиляючись, привітався Мукудорі. — Ласкаво просимо на землю Японії.
— Добрий день. Конніті ва! — почулося у відповідь.
Обтираючи рукавом забризкане обличчя, до Мукудорі весело посміхався високий моряк. У рисах його обличчя здалося щось дуже знайоме. А гість, видно було, теж силкується пригадати, де він бачив цього японця.
Нарешті голосно вигукнув:
— Здорово, здорово, пане Мукудорі! Що — не впізнаєш?
— З-здрастуйте, — не попадаючи зуб на зуб, відповів. — Упізнаю…
Перед ним стояв Іван Затуливітер, його рятівник, який виволік Мукудорі з палаючого доту на Сюмусю.
"Чисімо-ретто знову нагадує про себе", — поспішивши назустріч Затуливітру, майже вголос проказав він.
Але посмішка — ширма, якою японці вміють прикривати свої наміри, — сховала біль та сум'яття, що піднялося в душі. Він привітно мовив:
— Радий знову вас бачити.
Власне, якщо зважити усе, що колишньому смертнику зробив цей стрункий, русявочубий хлопець, то радість, якщо вона була справжня, можна зрозуміти.
— І я радий бачити тебе живим-здоровим, — щиросердо відказав Іван.
Йому, степовикові, поталанило вийти живим із пекла війни. І хоч кортіло вернутися в рідну Таврію, він, демобілізувавшись, залишився на Курилах, там, де полягли його бойові побратими. Став рибалкою вирушав на лов із Сєверо-Курильська в Охотське море й у Тихий океан. Правда, не думав, що доведеться потрапити в Японію, тим паче зустрітися з "хрещеником", якого колись урятував. Але ж немарно кажуть: то лише гора з горою не сходиться… Спливуть роки — Іван ще раз побачиться з Мукудорі, за інших, майже трагічних обставин.
Рибалок із радянського СРТ[75] гід-перекладач узяв під свою "опіку".
Як і наказував Кокікі, він, ніби між іншим, заходився випитувати про нинішні Курили, про зміни, що сталися на Шумшу та Парамуширі.