Штефан зціпив зуби і вийшов геть з хати. Він метався лісами, наче вовк у пошуках здобичі, а коли знесилений повернувся додому і впав, мов мертвий на ліжко, то не міг заснути.
12. Якщо гуцул або гуцулка хочуть дати неправдиву присягу, вони ховають за пояс камінь і подумки клянуться на камінь, віруючи, що так рятують свою душу від прокляття..
13. Отрута, що містить миш'як.
Ах! Як жінка вміє нас катувати!
Невдовзі Довбуш знову завітав до красуні Штефанової. Вона впізнала його свист і сказала до Штефана:
— Іди собі, Довбуш прийшов. Забирайся!
Штефан поплівся геть, виліз через вікно власної хати, а його жінка відчинила своєму любчикові двері його дому. Мимоволі Дзвінка постійно задумувалася над тим, чи має Довбуш якесь вразливе місце. Вона запопадливо пригощала його вином та хмільним медом, тулила в своїх обіймах, а коли Довбуш уже цілком захмелів від вина, меду та кохання, почала хитро його випитувати.
— Так мені сумно, любчику, — примовляла вона, — що колись таки прийде по мене смерть, а тебе, кажуть люди, смерть ніколи не візьме. А я так хотіла б жити і вмерти з тобою.
— Хто каже, що смерть мені не страшна, — відказав на те бравий Довбуш. — Я помру, як кожний смертний.
— То тобі теж не судилося вічне життя?
— Якшо хтось надріже хрест на кулі і посвятить її, то зуміє мене вбити, — признався Довбуш. — Не інакше.
Кажучи це, наш звитяжець і запідозрити не міг якоїсь каверзи.
— Та ти жартуєш!
— Які там жарти, жінко. Я кажу правду.
— Що ж буде зі мною, якщо комусь вдасться звести тебе зі світу?
— Станеш вельможною панею. Я закопав скарб, і після моєї смерти він стане твоїм.
— Як же я знайду той скарб?
— У Чорногорі, там ростуть три велетенські дуби, під ними лежать три камені, великі валуни. Зісунеш камені, відчинеш троє дверей, а за тими дверима — скарб.
Дзвінка обвила Довбуша білими руками.
— Ненько, — мовила вона, — чи Ви купали свого сина у медах, шо мені так солодко зціловувати його личко? О, любчику! Чи ти такий файний, чи то мені лиш так здається, але коло тебе сон до мене не йде. Я хочу націлувати тебе донесхочу, як соловейко надзьобується донесхочу ягід у садку.
Вона цілувала його, обвивши руками, мов гадюка.
Та коли Довбуш вийшов, Дзвінка помітила через вікно Штефанову тінь, — той сновигав довкола хати, — й свиснула йому, як свистять собаці.
Штефан увійшов і глипнув на Дзвінку, глипнув, мов заграючи, і їй знову стало шкода чоловіка, та водночас її не покидала думка про Довбушевий скарб. Вона уявляла себе вельможною панею, ось стоїть вона на парадних сходах свого маєтку у розкішній кацабайці, лає та лупцює слуг. Уява більше хвилювала Ті, аніж Штефанова покора.
— То шо? Хочеш убити Довбуша? — почала вона.
— Якби моя воля! Але ж він неуразний, — відказав Штефан.
— Зате моя воля може все! — бундючилася жінка. — Довбуш житиме доти, доки я забажаю. І не довше.
— То дай мені його вбити.
— Так, Штефане, убий його, а тоді ми удвох викопаємо скарб.
— Ти знаєш, де закопаний скарб?
— Знаю.
— О, жінко, ти золото!
— Такого ти не сподівався від мене, хіба ні? — вигукнула Дзвінка. — Ти його застрелиш, але скарб належить мені. Я стану вельможною панею, носитиму кацабайку, як графиня, і матиму слуг, щонайменше сотню, а тобі буде дозволено їх лаяти та батожити, усіх сто, а я батожитиму тебе, мій любий Штефане.
— Лупцюй! — погодився Штефан. — Лише дозволь мені убити Довбуша.
— Він житиме тільки доти, доки я забажаю, — повторила Дзвінка.
Якийсь час вони мовчали, потім Дзвінка пішла до покою і гукнула звідти:
— Ходи, чоловіче, можеш скинути з мене черевички.
І Штефан, простак, недотепа, глупак, аж умлів, що йому знову дозволено доступитися до жінки.
Першої ночі Штефан відлив кулю, другої — вирізав на ній хрест, а на третю — поклав її у свячену воду в церкві і забрав під час служби Божої та й заладував у рушницю.
— Усе, кажи Довбушеві, хай приходить.
— Але чи поцілиш у нього? — запитала Дзвінка.
— Поцілю, покладися на мене.
Усе відбувалося, як я Вам оповідаю, бо я був при тому і бачив усе на власні очі.
На зеленій полонині стояв Довбуш молоденький, на топір підпирався й до хлопців-опришків гукав: "Гей, браття, уставайте, гарно й святочно вбирайтеся, бо йдемо сьогодні до Дзвінки, до Штефанової любої жінки і попросимо її ґречно, щоб усіх нас нині нагодувала вечерею!" Коли ми прийшли, уже спав вечір, і зірка стояла на небі, перша, друга чи третя, а Дзвінка з переляку замкнула" двері, Штефан причаївся на стриху з рушницею, готовий вистрелити, тільки-но Довбуш переступить поріг. Над хатою витав беркут.
— Бачиш, беркута, Довбуше? — мовив один старий опришок. — То погана прикмета. Повертай звідси геть, хоробрий, легіню!
Але Довбуш постукав у двері.
— Чи спиш, чи не спиш! — гукнув він. — Чи готуєш нам вечерю?
— Ще вечеря не готова, — відказала Дзвінка з-за дверей,
— бо Штефана нема вдома. Але скоро наготую такого, що здивую весь світ.
— То впусти нас.
— Ні.
— Впусти нас!
— Ні.
— Впусти нас, курво, бо висаджу двері!
— О, який нетерплячий, — сміялася пишна жінка. — Сім літ треба збирати силу, шоб виламати залізні замки на моїх тисових дверях.
Нагорі принишк, цілячись, Штефан. Довбуш став налягати на двері, замки подалися, ще й опришки прийшли на допомогу. Ось Довбуш зірвав двері із завіс, відхилив другі, а нагорі усе цілився й цілився Штефан.
— Повертайся назад! — крикнула Дзвінка своїм дзвінким голосом. — Повертайся!
— Що це ти тікаєш од мене, — промовляв Довбуш до неї, а вона побіліла, мов полотно. Нагорі стояв Штефан і цілився.
— Тут твоя смерть, повертай назад! — благала Дзвінка. У цю мить вистрілив Штефан.
Постріл пролунав, мов грім з ясного неба, і підтяв Довбуша. Він упав обличчям додолу, а з грудей стременем бухнула кров.
Опришки підскочили до нього й підняли його на руки. Довбуш не міг говорити лише кивнув рукою. Хлопці винесли його надвір й опустили на траву. Дзвінка впала йому на груди, заломлюючи руки, плачучи та ридаючи.
Урешті Довбуш здобувся на голос. Опришки зопалу рвалися підпалити хату, прибити Штефана на воротях, а підступну жінку кинути в полум'я.
Довбуш попросив тиші.
— Аби нікому й волосок з голови не впав, — мовив він.