Олюнька

Але Олюнька мучилася, а вмирати не хотіла.

XVI

Тої зими Шевко простудився і тяжко занедужав. Привезли лікаря з міста. Він пустив хворому кров, поставив п'явки, але запалення легенів було таке сильне, що зовсім не подавав надії на видужання.

— Той чоловік сильний, має багато крові, а такі люди ледве виходять із цеї слабості...

Шевко вижидав смерті з резигнацією і приготувався до всього. До хворого прибіг Дмитро, та аж потерпав зі страху, щоб вуйко не вмер без заповіту, бо тоді цілу спадщину забрав би брат як найближчий свояк, а йому б не дісталося нічого.

Хату Шевка огорнув смуток. Його любили всі, навіть наймити. Всі посходилися до хати й обступили хворого. Послали до міста хлопця на коні по ліки, що при­писав лікар. Шевкова не хотіла завдавати хворому більше жалю і намагалась не показувати по собі, що плаче. Дмитро стояв, опершись об ліжко, і собі хлипав. Та лише він сам знав, за чим він плаче, чого йому жаль і чого боїться.

Шевко казав прикликати кількох поважніших сусідів і став говорити заповіт. Він сказав притомно й виразно, що лишає жінці все, а по її смерті має все діста­тися Дмитрові. Для челяді поробив лише малі заповіти.

Дмитро слухав те та аж таяв з радості. Не міг лише діждатися, коли писар за­кінчить своє писання, щоб часом дечого не пропустив. Але писання йшло по­вільніше, ніж собі того неписьменний і нетерпеливий Дмитро бажав. Він у дум­ці частував писаря всіма лихами за те, що йому робота йде неспірно. "Ану ж вуйко сконає, поки підпише, а тоді все пропало! А бодай тобі, нездаро, руки по­крутило!" Та в тій хвилі пригадав собі, що було би гірше, якби так сталося, і за­раз свій прокльон відкликав. Він мінився на лиці з великої нетерплячки — то блід, то червонів — і не міг устояти на своїм місці, переступаючи з ноги на ногу. Але ніхто не помітив, бо всі були звернені до хворого.

Хворий закашлявся. Кашель був тяжкий і болючий, аж хворий посинів на лиці. "Ого, вже вмирає, вже пропало! Ой, боже мій, не бери його ще, нехай підпише!.. А бодай би ти, писарю проклятий, сім літ конав! Нащо до того брати­ся, коли не вмієш?.. Свині тобі пасти, а не письмо робити!.. Ого, вуйко вже не дихає... ой! ой!.. Та ні, легше йому, слава ж тобі, господи! Аби ще хоч півгодинки витримав... може, за той час оте ледащо набацькає, що почав... Ну, він, прокля­тий, тепер ще ніс витирає! Може, ще схоче табаки понюхати?.. Ая, бігме, нюхає табаку і знов ніс витирає, а бодай він тобі відпав! Який чорт ту табаку видумав на мою гризоту!.. Ну тепер чейже вже кінець! Ну, закінчив уже... О, він ще при­дивляється... Та якого біса придивлятися? Не бійся, дідько язиком не злизав те, що ти цілу годину паскудив... А тепер піском засипає, скарана моя година! Нащо засипати? Чого то люди не видумають писати чимсь таким, щоб відразу було сухе?.. О, вуйко знов кашляє... ще його кольки зіпруть і згине, певно, згине, а я буду дивитися, як у мене інші заберуть усе з-перед носа... Ну, вже раз, уже сунься, ведмедю, до підпису... та рухайся, ти!.."

Писар підставив під письмо якусь дощечку, наблизився до хворого і прочи­тав уголос, що було написане.

— Ви чули, пане Якуб'є, що я читав?

— Чув,— відповів Шевко слабим голосом. — А чи така ваша остання воля?

— Така.

— Ну, підпишіть!

Писар устромив перо в слабу руку Шевка, і той креслив на папері великий хрестик.

Дмитро зітхнув глибоко. "Слава ж тобі, господи! А мені здавалося, що з того нічого вже не буде..." Тепер Дмитро приступив до вуйка і почав цілувати його в руки. Він плакав... розуміється, сльозами радості. Відтак закрив собі долонями очі й метнувся з хати. Радість трохи не розсадила його.

— Бідний хлопчисько! Як він мене дуже любить! — каже Шевко до шляхти, що стояла коло нього.

Дмитро не йшов додому, а летів, немов на крилах — так бодай йому здавало­ся; увійшов до хати в шапці, випрямився, а з лиця сіяла така радість, ніби світ здобув.

— А як вуйко мається? — питає Костиха.

— Записав мені все!.. Щойно списали тестамент...

Костиха моргнула на Дмитра, щоб зважав на те, що Олюнька слухала. Але Дмитро хотів далі говорити. Костиха гримнула на Олюньку:

— Та рушай трохи за двері, провітришся... Не все мусиш слухати, що тут говориться...

Олюнька не сказала ні слова й вийшла з хати. Їй самій не мило було сидіти між тими людьми та слухати такої нелюдської мови. Вона жаліла за Шевком, хоч це був для неї чужий чоловік, вони ж нібито свояки, а тішаться його смертю.

— Ну, як же? Говори! — напирала на сина радісна Костиха.

— Та як? Цілком просто: записав за життя жінці, а по її смерті — все моє!

Костиха похитала головою:

— Нема, сину, чим так дуже тішитися... Це орел під хмарами. Шевкова ще здорова баба і бог знає, як довго буде ще жити...

— Але може й за тиждень клапнути... все є надія!

— Дуже далека...

Тепер Дмитро зміркував, що справді нема так дуже чого радуватися, бо Шев­кова може жити довго. Він трохи охолов з першої радості. Костиха зміркувала, що Дмитро повісив ніс, та й хотіла його потішити.

— Та воно правда, що надія є, і воно все не втекло би... вуйна не вічна... Але тепер інша біда: де те опудало своє подінеш? Вона вічно буде тягнутися за тобою, як гріх смертельний... Оту щоб де біда взяла, то було б добре! Тоді ти був би вільний, і за тебе пішла б найперша багачка, бо все ж, хоч воно зразу не так багато, є надія, що, як Шевкова клапне, ти будеш багачем на три села...

— Що мені з нею робити? — сказав Дмитро і почухався за вухом.

Тимчасом Олюнька не втерпіла, щоб не піти до Шевка, відвідати його. Побігла найближчою дорогою городами і стала під хатою. Хотіла відпочити з утоми і стала обмітати сніг із чобіт. Відтак увійшла несміливо до хати і привіталася з Шевковою, цілуючи її в руку.

Глянула на Шевка, та аж налякалася — такий був змінений! Вона знала його як чоловіка здорового й сильного, а тепер лежав немічний, аж очі в голову схо­валися. Олюньці стали сльози в очах. Вона любила Шевка, бо він нагадував їй дідуся та й за нею побивався. А що її так нещасливо висватав, то він цьому зовсім не винен... ніхто не міг сподіватися, що таке буде.

Шевко, побачивши Олюньку, усміхнувся, прикликав її рукою до себе. Олюнь­ка, хлипаючи, наблизилася до хворого і стала цілувати його в руки.