Олюнька

Олюнька плакала всю дорогу. Аж перед хатою обтерла сльози.

Шевкова дуже втішилася нею, прийняла її радо.

— А то горда шляхтянка, навіть не покажеться на поріг, — і стала її цілу­вати.— Та чого ж ти, моя доню, така червона на лиці, а очі аж кров'ю нали­лися? Чи не хвора або, не дай боже, не плакала чого?

— Я, тітко, не плакала... це від вітру так очі почервоніли й налились сльо­зами...

Олюнька хотіла усміхнутися, хоч серце краялося. Вона зібрала всі свої сили, щоб не розплакатися перед Шевковою, бо нізащо в світі не хотіла зраджувати своєї долі перед людьми.

Шевкова повірила. Те, що лице помарніло, приписувала іншій причині... Це вже було три місяці по весіллю...

— Ну, а як же тобі живеться?

— От як у господарстві при роботі...

Олюнька полагодила справу, ради якої послала її Костиха, і збиралася вер­татись.

— Та посидь іще, Олюнько, і скажи дещо, — затримувала її Шевкова.— Скоро верне мій та втішиться тобою...

Олюнька боялася здибатися з Шевком. Перед ним могла проговоритися, а вона того дуже боялася, бо аж тоді Костиха видерла б їй очі.

— Ой, не можу, тіточко, не можу, тепер дуже пильна робота, і мамі борзо треба,— лепетала Олюнька і заспішила відходити.

— А що тепер робите? — запитала Шевкова, як Олюнька була вже на по­розі.

— Дмитро молотить, а ми лущимо квасолю.

— Та зайди ще коли до нас, Олюнько, — гукнула Шевкова за нею вслід.

Костиха по відході Олюньки зміркувала, що не треба було пускати її до Шевка, щоб з чим не проговорилася, але вже було запізно завертати її. Тепер, як Олюнька прийшла, хотіла Костиха довідатися, чи вона не пожалілася перед Шевками.

— А ти мені, небого, ніде не винось з хати, що тут говориться, бо буде тобі зле!

— Або я що виношу?

Костиха не мала сміливості сказати просто, чого вона боїться. Треба було інакше про те довідатися.

— Зайди-но, Дмитре, нині до Шевка й довідайся, чи наша красуня не на­брехала чого на мене,— каже Костиха, ввійшовши до стодоли.

— Та чого я туди піду, щоб вуйко мене поганьбив?

— За що має тебе ганьбити? Або ти їй коли зле слово сказав чи що? Можеш і забожитися на те.

Дмитро винайшов собі якесь діло і зайшов до Шевка. Його привітали радо.

— Щось ти, Дмитре, занадто з жінкою пестишся... не можна тебе ніколи по­бачити.

— Та от, як то при роботі... нема коли.

— А що там Олюнька? Як живете обоє?

— Добре, богу дякувати! Олюнька ще не привикла до господарської ро­бот, але навчиться...

— Чому не мала б навчитися? Або до того треба такої великої філософії?

Дмитро зміркував, що Олюнька не пожалілася тут ні на що. Він був тому радий, бо не хотів втратити у вуйка доброї слави.

Шевкам і в голову не могло прийти, щоб Олюнька була така нещаслива, якою вона була насправді. Хоч Шевкова говорила чоловікові, що Олюнька помарніла на лиці, але обидвоє приписували це іншій причині й зовсім не надавали цьому ваги.

Вдома Дмитро про все розповів мамі. Костиха була дуже рада, але це нітро­хи не полегшило Олюньчиної долі.

Коли Костиха переконалась, що Олюнька "твердої натури", стала з нею по­водитися ще гірше, ніж раніше. Для неї було тепер безпечніше, бо вже не бояла­ся, що Шевко знатиме про те і постоїть за Олюньку. Її лютила та ангельська покора й терпеливість, з якою Олюнька зносила всі пакості, що їй у хаті робили. Може бути, що якби Олюнька хоч раз була добре відгризлася, Костиха була б трохи змінила свою поведінку, хоч би для того, щоб в хаті не було криків і ґвал­тів; але Олюнька привикла від ранньої молодості до нелюдяного поводження з нею, помітування й лайки і зовсім не думала боронити себе. Дійшло до того, що Костиха рада була позбутися невістки з хати.

— Десь інші люди вмирають, а тебе не може дідько взяти! Видно, що лихе не згине... Та який мені пожиток з тебе? Зав'язала світ моїй дитині та й усім нам через таку ледащицю гірка година...

І далі Костиха поводилася з Олюнькою гірше, ніж з останньою наймичкою. Вона стала для неї вже і страву гіршу варити, а бідна Олюнька не мала для своєї оборони нічого більше, хіба сльози, котрі нічого не помагали...

Дмитро ані гадав боронити жінку, хоч те зневажання її відбувалося таки на його очах. Він при тім поводився так, як би мама собаку з хати виганяла.

Костиха посилала невістку до найтяжчої роботи. Виганяла її серед найбіль­шої завірюхи до ріки прати білизну та не дала їй навіть у що гаразд одягну­тися. Олюньку поколювало від того у грудях, і вона тяжко кашляла по ночах на своїм запічку. Але це нітрохи не зм'якшило Костихи. Вона не те що не стара­лася допомогти невістці, але ще проклинала її, що не дає їй уночі спокійно спати.

Становище Олюньки було страшне, безвихідне, ще гірше, ніж у вуйни. Там усе ще вона мала надію, що колись її біда скінчиться; там постояв за неї деколи вуйко, та й Шевко наглядав за нею; тут ніхто не знав її гіркої долі, бо зверху все ніби виглядало так ладно, що аж люди їй завидували. І вона нізащо в світі ні перед ким не пожаліється... І так мало тривати завжди... аж до смерті. Вона не надіялася привернути Дмитра до себе, хоч би й Костихи не стало. Вона пізнала його грубу, безсердечну вдачу... Таж він з нею ніколи навіть не поговорив...

Раз каже Костиха до сина:

— Коли той непотріб мені вже раз з очей щезне?

— Та як щезне, коли я з нею шлюб узяв? Зрештою, що я мав би з того, якби вона, даймо на то, втекла від мене, коли б мала куди? Була б хіба нова біда, бо Шевко розгадав би все, а тоді всі мої надії пропали б, як сіль на воді...

— Але добре було б, — каже Костиха, — якби вона де щезла. То було б щастя для тебе, для нас усіх. Дітей, хвала богу, нема, ти взяв би по ній четвертину, а то також щось варте, ну і міг би ще раз оженитися... Часом, сину, —-додала вона, усміхнувшись,—і на жінці можна дещо зискати.

Костиха очевидячки дуже охоче пестилася любенькими гадками: як би то добре було, аби Олюньку дідько взяв... чимскоріше.

Дмитрові, що був чоловіком захланним і хотів конче без труду збагатитися, та гадка, що Костиха йому піддала, залізла цвяхом у голову.

"Як би тої біди позбутися так, щоб вийти з гонором!" — міркував Дмитро цілими днями.

— Добре ви, мамо, казали, щоб не було в нас дітей. З дітьми вдівцеві тяжче оженитися, а так коли б Олюнька заков'язла, я був би ще як кавалір.