Десь у тьмі чужого городу розляглося сите коров'яче ревіння— дременуло з лазні чадо, якому відшкрябували нігтями курчат, дерли спину волосяним віхтем. Тріснув запотиличник, бухнули двері лазні — і згорьований голос утікача одиноко і без відгуку загубився в глухій пітьмі. Субота! Лементують і стогнуть від мук по сільських лазнях діти. Здобудуть вони, сердешні, сьогодні стільки стусанів, скільки за весь тиждень не набереться.
Хлопчик зраділо підсмикнув штани — у нього ж усе позаду! Колупнув із грядки ласий овоч: "Дівка в темниці — коса на вулиці". Мала ще "дівка", і рвати її не велено, та ніхто не бачить. Потер морквочку об штани, схрумкав, розкрутив огризок за косу і метнув його в пітьму.
Така насолода!
Але ж зовсім недавно, якісь хвилини тому, надходив кінець світу. Взятий він був у такі шори, що ані дихнути тобі, ані ахнути. Одна тітка на кам'янку хлюпає, інша ряжку водою наповнює, дівки-нахаби стегнисті одежину з нього зривають, в ряжку вмочають і тицяють закам'янілим обмилком куди попало. Іще й штани не зовсім зняті, іще й з духом людина не зібралася, а вже почалося, встигай, повертайся, і головне— якнайміцніше зажмурюй очі. Та як він не зажмурювався, мило все-таки потрапило під повіки і очі полізли на лоба, бо мило варять з смердючих тельбухів, білого порошку і ще чогось там, якогось непотребу — розповідали, в миловарний казан купорос кладуть, собак кидають і навіть начебто дітей мертвих.
Вириваючись із міцних сердитих рук, осліплий, оглухлий, верещав хлопчик на всю лазню, на весь город і навіть далі; спробував тікати, та зачепився за ряжку, впав, ударився. Сварячись, черкаючи черствими сосками грудей по носу, по щоках, по губах, тітки крутили, кидали одна одній хлопчика і шкребли, шкребли, так боляче шкребли! Відпльовуючись від грудей ще бридливіше, ніж від мила, сторонячись і скрізь натикаючись усе ж на них — від жінок у лазні значно тісніше, ніж від чоловіків!— уже зламано й покинуто завивав хлопчик, чекаючи кінця катуванню. Врешті його поклали на приступець полиці і давай його приборкувати тим, про що бабуся загадку складну розказувала! "В полі, на спаді, в кам'яній палаті сидить молодець, грає в лу^кунець. Всіх перебив і царю не спустив!" Царю! А він що? Шмагайте...
В якийсь момент стало легше дихати. Далеко-далеко вечірньою тремтливою зорею виник вогник лампочки. Старша тітка обдала набридлого племінника з голови до ніг дряблою водою, що пахла березовим листом, примовляючи, як належить: "З гуся вода, з лебедя вода, з малого сироти худорба..." І од примовки у самої пом'якшала душа, і вона, черпаючи долонею зі старої, обпаленої на вінцях діжки, іще й холоднячком освіжила лице малому, промила очі, примирливо воркуючи: "От і все! Годі ревти, годі! А то почують сороки-ворони та й понесуть тебе в ліс, такого чистого та гожого".
Нутро лазні смутно вирізнялося. Налиті тіла дівок на слизькій полиці, що були наче вкупі, розділились, і не лише груди, а й лахматі голови з'явилися в них під закуреною стелею. Хлопчик насварився на них кулаком.
Дівки верескнули, задерши ноги до стелі, і заходилися голосно шмагати одна одну віниками, схопились боротися, впали з полиці, ледь лампу не погасили. В селі говорили, ніби дівки люблять ховатися в теплих лазнях з хлопцями, а суперниці підпирають лазні кіллям, вчиняють страмовище, на крик збігаються матері й привселюдно тягають дівок за коси, а ті, ніби їх ріжуть, кричать: "Мамочко рідна, біс попутав! Розум мій слабий затемнив..."
Ввергнутий у вир образ, ослаблий од чаду лазні, з болем у колінах і в голові, вже залишений і забутий усіма, шморгаючи носом, хлопчик шукав у глухому кутку біля кам'янки свою одежину. Світло все ще дробилося в його очах і дівки на полиці то підскакували, то знову опускалися на місце, а хлопчику так було жаль себе, так жаль, що він махнув рукою на дівок, уже не злився на них, сил не було не тільки на злість, а й сорочку натягнути.
Сусідська дівка, яка ще не пізнала жіночих турбот і печалей, була головна потішниця в лазні, тож вона й витягла з кутка хлопчика, бринькнула пальцем по його півнику, що стирчав гороховим стручком, і здивовано спитала: "А що то, дівки, у нього тутечки? Який такий цікавий предмет?" Вмить переключаючись з горя на веселість, заздалегідь радіючи забаві, хлопчик поспішив повідомити голосом, що все ще зривався од схлипування: "Та-ба-чо-ок!"
"Табачо-о-ок?! — продовжувала виставу сусідська дівка.— А ми його, роззяви, і не помітили! Дав би понюхати табачку, чи що?"
Зовсім забувши про нанесені йому образи, з усіх сил стримуючи сміх, що розколював його навпіл, прикривши долоньками очі, хлопчик слухняно випнув животик. Дівки лоскітно тицялися мокрими носами в низ його живота і заходились таким чханням, що вже неможливо було далі терпіти і, в безсиллі опустивши руки, хлопчик заливався, стогнав од лоскоту й сміху, а дівки все чхали, чхали і приголомшено хитали головами: "Оце так табачок, ястри його! ААіцніший дідового!" Одначе і про справу не забували, під регіт і жарти дівки непомітно всунули хлопчика в штани, в сорочку і останнім, наче завершуючим усі справи, ляпасом по гузенцю виштовхали його в передбанник.
Така тиша, така благодать кругом, що не може хлопчик піти з городу зразу ж, і, п'яніючи від густого повітря й городнього життя, яке обступило його зі всіх боків, стоїть він, розм'якшено всмоктуючи і цю безмежну тишу, і таємно здійснюване життя природи.
Пройде багато вечорів, багато літ, поблякнуть дитячі образи, смішними зробляться в порівнянні з образами і бідами справжніми, і суботні вечори в лазні зіллються і залишаться в пам'яті дивними видіннями.
...На твердих, круто зігнутих колінах діда сидить чс?ло-вічок. Дід уламком ножа шкребе розполовинену брукву і коричневим од тютюну пальцем спихає з подряпаного бруском леза соковиту м'якоть в жадібно роззявлений зів. Поворушить язиком малий, зробить вдих — і ласощі живим струменем пронизують його здригаючий живіт, прохолодно розливаються по жилах. "Оце так варнак! Оце так варна-чина! Не жувавши, ковтає!"—журиться дід і, косуючи на малого горіховим оком, прискорює роботу, щоб і самому поласувати струганиною з брукви. Але онук ніякого перепочинку йому не дає і без утоми тримає роззявленим спритний рот. Якщо дід усе ж таки наміриться понести до своїх вусів ножик з ласощами, малий, клюнувши ротом, схоплює з ножа кришиво і по-котячи облизується. "Вріжешся!"—стукає його по лобі колодочкою ножа дід і з подивом виявляє: одна лиш подоба від овоча зосталась, обидві половинки брукви перетворилися в черепочки. Дід насуває на голову онука половинку брукви, спихає його з колін і вирушає на город, щось бурмочучи під ніс і журливо хитаючи головою.