Посидівши на нагрітих за день пластинах ґанку, хлопчик скидає з голови камилавку з брукви, і кури зусібіч кидаються докльовувати черепочок. Хлопчик перекидає водопійне корито, видирається на нього і, витягши шию, дивиться з двору через частокіл у густо зарослий простір городу.
Розсуваючи крислате сиве листя, дід ходить зігнувшись між грядками, вишукує брукву круглішу, без тріщин і зеленої залисини. "Ді-і-і-іду-у-у!"— кричить хлопчик, даючи зрозуміти, що він його бачить і жде. Дід, насварившись на онука перстом, уподоблює нарешті брукву, витягує її за хрусткі патли з пухкої землі і, вдаривши нею об ногу, піднімає вгору і оглядає біломордий, з брудною бородою овоч: чи нема червоточини та ще якогось ганджу. Хлопчик нетерпляче перебирає ногами: "Швидше, діду, швидше!"
Дід наче його і не чує, бреде замкнутою борозною, наче зеленою річкою, за ним шелестять хвилі, залишається запінений слід, наче за кораблем, який поволі зникає вдалині, гичка, мітелки і пучки трав з незадоволеним шелестом випрямляються, постають, займаючи своє постійне місце на землі.
І знову дід садовить онука на тверді, прикриті латками коліна, стругає брукву, бурчить, стукає малого колодочкою по лобі, поки наїдений, втихомирений пузань не заворушить ротом уповільнено, ліниво, і очі його не почнуть склеплюватися, і маленьке тільце, ніби слаба билинка, обважніла росою, приникне до випуклих грудей лгіда і в теплому їх затишку розпуститься довірливо й захищено.
І тоді зовсім обережно, зовсім майже нечутно дід шкребе ножиком брукву — він ласун, дід, і ворушить беззубим ротом, рухає крутими челюстями, оглядаючись — чи не бачить хто-небудь, як він здитинів, і для маскування бурчить у бороду: "Ой же й варначина! Ой же й непослух! Заморився!"— і пробує їсти й співати одночасно, погойдуючи на колінах онука: "Тринди-бринди на городі, при всім чесному народі..." Та тут-таки стопорить з піснею — далі в ній слова не для онука. Ось підросте, розуму набереться онучок, диви, до чогось самотужки дійде, чогось від старших нахапає, а поки шабаш, поки замри, діду, не дай боже, сама почує!
Хлопчик не може зрозуміти, спить він чи ще не спить? Йому добре, затишно на колінах, під лоскітливою бородою діда, за яку, на знак вдячності, треба було б смикнути старого, та розморило так, що навіть руку підняти немає сил, та й з'явився в очу дуже знайомий голозадий чоловічок — ось він перебирає руками по частоколу, пихтить, наближається до ворітець із жердин. Нерівність якась під рожеву ступню чи між пальців трапилась, захиталося маля, впало голим місцем у кропиву. Рев. Сльози. Бабця, висмикнувши хворостину з віника, б'є кропиву, примовляючи: "Ось тобі! Ось тобі, змія жалюча!.."— І всовує хворостину в руку хлопчика. Він що є сили лупцює кропиву, аж листя летить, і тим потішається, по щоці котиться остання сльоза, і, злизнувши її, солонкувату, язиком, малий робить ще одну спробу встати на ноги і рушити вздовж частоколу на кривих, тремтячих ногах.
А ззаду хвалять, заохочують, торсають: "Отак! Отак! Отак, дитятко!"
І ось нарешті настало моторошне, засліплююче щастя першого самостійного кроку!
Хлопчик пустився горожі і на непевних, слабеньких іще ногах ковильнув по двору. Все в нім зупинилося, завмерло: очі, серце, дух перехопило, і одні ноги, одні ноги йшли і зробили два великі, може, найбільші, найщасливіші кроки в житті!
Чиїсь руки підхопиди його, уже падаючого на землю, підхопили з радісним криком: "Пішов! Пішо-о-ов!" — підкинули вгору, в небо, і він літав там, перекидався, а сонце то ховалося у двір, наближалося прямо до очей, то м'ячиком відскакувало за город, до лісу, на гребені гір. Пройнятий захопленням перемоги, захлинаючись висотою, хлопчик охав, сміявся, скрикував і, не усвідомлюючи того ще, перший раз відчув трутизну життя, яке все складається з такого небезпечного польоту, і тільки свідомість, тільки вічна надія: під тобою, внизу, є міцні руки, ладні підхопити тебе, не дати впасти і розбитися об тверду землю, — народжує упевненість в житті, і серце, що закотилося в якийсь далекий куточок завмерлого нутра, одм'якне, стане на місце, і сам ти не відлетиш до "дідька лисого"— за висловом дідуся, непоправного, як запевняє бабця, лайливця і богохульника.
Клаптик жирної землі, загороджений жердинами, удобрений попелом і кістками, що примикав до задніх дворових будівель, був простий і діловитий на вигляд. Тільки широкі межі буйним різноростом та маків цвіт недовговічним палахкотінням освічували город десь на середині літа, та й мак непримітний ріс, сіренького або бордового, лампадного кольору з темним хрестиком у серединці. В хрестику бри-ліантом стирчала маківка, пухнасто наряджена, і в пусі тім вічно вовтузились товсті джмелі. "Кину порохом, встане городом",— сіючи мак, віщала бабця. Була іще одна розкіш — непрохідним островом темнів посеред городу окроплений біленькими квітами горох, який без рук, без ніг на жердину ліз. В якесь літо в картоплі заводився десяток-другий жовтовухих сонцепоклонників, часто до твердих насінин не дозріваючих, але біди і сліз усе-таки немало малюкам від них було. Широкоморді, рябі соняхи притягували до себе не лише бджіл і джмелів, які в них вічно нишпорили і струшували яєчний пилок, вони роз'ятрювали завзяття юних "городників". Продершись на город, піймавши сонцепоклонника за шерехату, "під солдата" стрижену, потилицю, нальотники гнули його, що довірливо розвісив жовті вуха додолу, перекручували гусячу шию, ховали під сорочку й тікали в ліс, роздираючи штани об сучки горожі. Скрізь і всюди ріпу й горох, як відомо, сіють для злодіїв, а в селі хлопчика — соняхи. І ось що незбагненно: впіймавши на городі малого, тітки і особливо дядьки, які самі колись промишляли городнім розбоєм, з якимось веселим, лютим любострастям смугували кропивою по беззахисному гузні лиходіїв.
Спалення на вогнищі — забавка в порівнянні з сибірською кропивою. На вогнищі, якщо дрова хороші,— пих — і згорів! А ось після жаливи тижнів зо два світу білого не видно, ні сісти, ні лягти. Вити, тільки вити, сльозами обливатись і каятися перед бабцею, благаючи її помастити сметаною місце, піддане катуванню.