Але програмове розміщення вже сталося. Посуд уже переможно гримів. Нетерплячість доходила краю.
Бахнула пляшка, що її розкубрював якийся верткий юнак. Степан Маркович піднесено, проймаюче виголосив першого тоста. Знялося бурхливе й довге: ур-р-ра!
Коли ж овації одшуміли, відразу над столом, ніби за командою, звисла мовчанка — тільки вчувались поспішний дзвязкіт виделок та беручка шамотня щелепів.
— О... тихий янгол пролетів... — врешті насмілився хтось непевним, обережненьким голосом.
І тоді у відповідь йому, наче з прорваного мішка, сипнув цілий рій окликів, зауважень, приказок, а все це переможно довершував дзвінкий, закотистий сміх.
Другого тоста сказав Кость. Чуло, гарно, оздобивши його всілякими рефренами. Третього — високий гість із довгим показним обличчям (була чутка, що він грек, дехто присягався, що галичанин). Промовляв цей гість трохи співомовкою, низьким голосом, ніби хотів нагадати, що хазяїнові одним роком лишилося ближче до смерті.
Проте вийшло дуже урочисто й дуже зворушливо. Стіни, вікна, двері, люди — все несамовито крикнуло: "Хай живе!". А на четвертому тості чомусь додали: "Смєло ми в бой пойдьом" — і почали цілувати менинника.
Войовниче гасло цього тосту стало приводом до жвавих розмов на теми суто громадські. Тут згадалося і війни давні і війни недавні. Тут при нагоді кинулося далекозорний погляд і на війни майбутні, на перспективи скороминучі й неминучі. Тут знайшлося чимало охочих, на досвіді та аналогії переконаних, безмежно передчуваючих, ажень у пророцтва віруючих. Врешті той гурток гостей, що займав додаткового столика й дискутував з особливим захватом, сам, либонь, злякався перебільшеної одвертості (на вечірці були не всім відомі родичі та знайомі), а злякавшись, нагло й незручно обірвав цікаву бесіду. Хазяїн це помітив і поспішив натякнути, що за найближчих присутніх він цілком відповідає, і тому можна почувати себе як дома.
— Хе-хе! А мені по асоціації згадалося: чи були ви заарештовані і якщо ні, то чому?
— Так-так... Мілостью божьєй освобождаєм тоже... Ха-ха-ха!
Веселість буйно зростала. Вже менше віддавалося уваги на додержання тону, вже окремі гуртки, об’єднані спільною темою розмови, самовизначалися біля спільних пляшок, вже...
Але хто сказав би, що порушено рямці пристойності? Хто одважився б закинути, що порушено чиюсь гідність, не кажучи вже за престиж Степана Марковича? Було просто, незневольно, райдужно — і подобалось Ніні.
— Ай, рюмка! — істерично пролунав жіночий голос, і до перекинутого келеха ту ж мить запобігливо потяглося кілька пучок із сіллю.
Не рюмка, Клавдіє Мироновно. Майте на увазі, українська мова ніжна, мелодична. По-українськи треба сказать: рюмочка.
— Ха-ха-ха!..
— Андрій Петрович просто душка — він завжди знайде вихід.
— А ви, кажуть, щирий українець, Андрію Петровичу?
— О, конешно! Хіба ж ви не знаєте тієї записки: прошу направить мені джерело?
— Як? як?
На устах сусідів проповзла загадкова нерішучість. Хтось почав докопуватись:
— Джерело — це ж істочнік?
— Да, істочнік. Ключ.
— Ах, ключ!
І від сміху затремтіли стіни, хитнувся стіл, затанцював посуд, замотилялись переповнені радістю постаті, ажень сльози повиступали од щирого сміху.
— За товариша Ларіна!
А я не згоден. Я...
І знову чокнулись.
Ніна трохи дивувалася на це: так чи сяк, а була вона українкою. Ніна пильнувалась, щоб пити в міру,— тіль-тіль чманіла голова. Вона вже бачила, що може тут дозволити собі більше, ніж сподівалася, проте подвоїла обережність, перемагала різні трункові спокуси й всіма силами одхиляла шляхетну дбайливість свого молоденького рожевого сусіди, що волею хазяїв був призначений їй за лицаря. І хоч вдумливі очі Степана Марковича раз по раз стикалися з її очима, проте й цим поглядам вона щоразу віддавала менше й менше уваги. Увагу свою вона перенесла на Костя. І дедалі пильніше. І дедалі рішучіше.
Ах, Кость! Він виявляв надмірне завзяття над тими привабними кеглями. Серед інших його пристрастей ця пристрасть, на щастя, була другорядною, а все ж Ніна дуже жалкувала, що сидить на віддаленні. Тривожна уява вже малювала перед нею можливі наслідки.
І згодом, не втерпівши, вона стала обережно подавати мімічні знаки: просити, соромити, сердитись. Кость робив вигляд, що не розуміє або не помічає.
Та несподівано з’явився на допомогу Степан Маркович. Впіймавши нетерплячий позір Ніни, він злегка торкнув Костя, що сидів неподалець од нього.
— Що таке? — обернувся той.
Ніна з лагідною усмішкою дала йому зрозуміти своє застереження. Кость здвигнув плечима. Ніна, приховуючи незручність, з тією ж лагідною усмішкою сказала:
— У тебе хворе серце.
— Ніно Сергіївно,— сквапливо відповів їй Мішель, приятель Костів,— дорога Ніно Сергіївно, коли б ми випили стільки, як вам, мабуть, здається, то у нас на душі вже давно був би... загар.
— Браво! Бравіссімо! — гримнули сусіди.
Розгойдані хвилі оплесків та сміху підхопили останні слова. Дотеп сподобався, полетів з уст до уст, і сусіди глянули на Ніну й на Костя добрими, теплими, немовби мрійними очима, готовими все прийняти, все вибачити: люди справді можуть бути дуже добрими — все залежить од діагнозу та вчасно поданих ліків.
Звичайно, це не могло задовольнити Ніну, не могло втамувати непокій. Але саме в цей час вона примушена була віддати більше уваги своєму сусідові, верткому, з рум’яними, як у дитини, щічками, з блакитними осклянілими очима блондинові. Сусід, очевидно, був дуже радий з того місця, що йому припало, і сумлінно виконував належну ролю. А що прихильність, якої в нагороду собі він сподівався од Ніни, даровано було йому в незначній мірі, він, кінець кінцем, вирішив поєднати всі здібності, всі зусилля, аби лише здивувати чи вразити свою сусідку, аби зацікавити.
— Ніно Сергіївно! Ах, Ніно Сергіївно! — і він люб’язно підсовував мисочки, настирливо просив випити з ним хоч краплину.
Руки йому тремтіли, і голос йому тремтів, а очі кричали благанням.
— Ніно...,— він ковтав решту наймення (причому робив це частіше й частіше) і воднораз, ніби з відчаю, ковтав свою чарку.
Доводилось від часу до часу поступатися. Тоді сусід нестримно, як переможець з Майн-Рідового роману, скрикував, тороплено підносив того чи іншого полумиска, розсипав трохи неслухняним язиком добірні слова захвату й подиву. І знову заводив таку розмову, що йому конче треба було відповідати або ж у свою чергу запитувати. Знову намагався виявити якнайбільше ретельності, щоб настрій сусідки, боронь Боже, не пішов на спад.