Але вона почувала, що їй не вистачить сил. Вона почувала, як дедалі м’якшає, колихається підлога. Вона ніби справді бачила, як розсувається, шириться чудне провалля, і бачила, що Кость відпалюється, обертається на іншого, незнаного досі, чужого. Бачила з холодною, незаперечною ясністю, що все їхнє спільне життя, всі обіцянки й гарні слова, всі надії та мрії — лише омана. Що вона сама собі створила примітивну казочку, в якій до останнього моменту облудно вважала багатьох за справжніх, а себе за близьку до справжніх. Що казочку цю зараз скінчено рішуче й назавжди. Що вона знову, як була річчю, так і є річчю...
— Я не піду!
— Не підеш? Значить, що ж мені? Значить, стрілятися?
— Ах, так? — раптом скрикнула Ніна і, ступивши наперед, крикнула ще дужче: — Та-ак? Тоді давай! Давай швидше! Я йду!
— Стривай, стривай! Ради Бога, без скандалу, без істерики, культурно. Бо цим тільки попсуєш, тільки провалиш...
Та вона вже нічого не хотіла слухати. Вона знала, що ось-ось може пошматувати папірці, може брязнути рахівницею об вікна, подерти на собі вбрання, розридатись...
Вона вхопила теку й пальто і, грубо одштовхнувши Костя, не звертаючи уваги на його застереження та якісь напутні поради, метнулася з кімнати. Все ж таки на виході Кость наздогнав її, многозначно попередив:
— Якщо наробиш біди,— пам’ятай, Нінко! Пам’ятай, щоб усе було культурно.
— Не турбуйся,— відповіла досить спокійно.
— Пам’ятай же!
— Не турбуйся, не турбуйся, не турбуйся,— лише на другому кварталі впіймала вона себе на думці, що ввесь час пошепки, механічно повторює одне й те саме: "Не турбуйся".
Оглянулась, заждала трохи, щоб перевірити, чи не доганяє Кость вулицею, чи не заверне її додому.
Ніхто не доганяв.
Тоді пішла повільніше.
— Куди ж я йду? — спитала себе, як запаморочена.
А чи не краще було б розшукати Данилюка, що його всі так бояться? Розповісти йому одверто й попросити, щоб на цей раз вибачив? Благати його, заприсягтися, що більше такого не буде? А як не вибачить? Ах, Боже мій! Тоді ж пропав Кость. Ні, ні! Не треба! Вона ж його, на жаль, зовсім не знає. А Степан Маркович... Степана Марковича вона все ж таки...
Попереду, віддаля, серед примхливих міських світлотіней забовваніли риси ніби знайомого обличчя — найвиразніше вигравала золота усмішка. Так, так! Незабаром з’явиться насправді ця хтива, набридла усмішка, з’явиться близько, перед самими очима. "Пам’ятай, Нінко!". Якби не давав Кость цього погрозливого застереження, якби не було цього крику тривоги,— вона ще зуміла б знайти вихід.
А тепер, якщо навіть побачення не дійде скрайніх меж, все одно Кость буде певен, що вона віддалася, все одно вона його не переконає. Як же вертати до Костя? Як жити потім?
Нараз згадала: вагітність. Адже потім, чого доброго, не повірить, що він — батько. Чи просто не захоче повірити. Одмахнеться.
Разюча згадка зупинила її — вернутися, негайно вернутися, відкрити таємницю, попередити, щоб він... І тут же передумала: чи варто? Все одно, як на те, то й тепер не захоче повірити або зрозуміє інакше. Чи ж варто взагалі обстоювати не лише себе, але й його, але й усе?
— Все одно... Тепер все одно...
Поволі пойняла байдужість. Поволі, байдуже наблизилась до установи. Байдуже, як автомат, увійшла. Аж коли на самому порозі кабінету віч-на-віч стикнулася із злотавою усмішкою, ледве-ледве з рук їй не випорснула тека.
— Принесли? Вельми вдячний, вельми радий,— підхопив теку Степан Маркович і надзвичайно ввічливо запропонував Ніні сідати.
З перших же слів він натякнув, що тепер десь, певне, їм пощастить як слід розглянути матеріали, вивірити, виважити необхідні моменти та якось заладнати неприємну справу. І з перших же слів, крім пожадливих, сласних поглядів (о, ці вовчі іскорки!) він виявив чудну для нього чи то розгубленість, чи то сум’ятність,— ніби почував себе винним.
Ця сум’ятність і ці відтінки провини, що їх вперше спостерегла Ніна, здивували її й зацікавили.
Не сідаючи, не відповідаючи, вона пильно-пильно глянула на Степана Марковича, і — дивна річ,— вперше за ввесь час почав танути, зникати злотавий серпанок, вперше з’явилися драглисті, опасисті складки підборіддя, замасніла обвисла похотлива губа. З ніздрів вихопились цілі кущики волосся, під очима виступили застарілі, цинамоново-синяві розпутні брижі, а в самих очах, там, за червонястим візерунком жилок, за прозорою плівкою облуди, там, у самій глибині вона вперше помітила відому вже їй грубо-звірячу хтивість. І ще раз мигцем глянувши на все обличчя, вона впізнала відому вже їй потвору, яку вона так ненавиділа, про яку й згадувати боялася.
— Чого ви на мене так дивитесь, Ніно Сергіївно? І чого стоїте, не роздягаєтесь? Е, давайте-но я вам допоможу...
Він, солоденько посміхаючись, наблизився, готовий до послуг. І в цей час, сама не розуміючи, як воно сталося, Ніна підвела руку й з розмаху пустила її на опасисті щоки.
— А-ах! — похитнувся, вхопився за щоку Степан Маркович.
По хвилині, коли Ніна вже була за дверима кабінету, він вискочив і прохрипів їй услід з несамовитою злобою:
— Про-сти-тутка...
Але вона не звернула уваги. Вона легко ступала по сходах і почувала, що тепер уже не впаде у шал і не заплаче. Їй було легко, і вона знала, що тепер справді здійснено образу. Тепер — хай бупр, хай жебри, хай які завгодно поневіряння, тепер Кость повірить, але до Костя вона не вернеться ніколи.
Сквапливо, легко вийшла на вулицю.
Десь поблизу, чи в кіно, чи в клубі, гриміла оркестра.
Десь вирвався бадьорий гудок авта. А неподалець, на розі, застережливо скрикнув трамвай і розкраяв на дві лави гомінку юрбу.
Потонула в юрбі.
Харків. 1927 р.