Образі, на яку й сьогодні вранці незмінно посилався Кость, Ніна не йняла віри. Але припускала: якщо Кость вибачатиметься, це справі не пошкодить. Підлещений-бо такою чутливою пошаною, Степан Маркович може цього разу поступитися своєю надмірною службовою обережністю, може погодитись на Костеві просьби. Якщо справді од нього найбільше залежить (Кость, принаймні, запевняв), то й сама вона була не від того, щоб звернутися особисто до Степана Марковича й підсилити вплив іще своїми просьбами. Хоча вчорашнє побачення й скінчилося незлагідно, проте дало наявні докази, що вплив її може бути досить сильний.
Правда, все це, кінець кінцем, збігалося до... вечірнього запрошення... до кабінету... запрошення, що не лишало для Ніни жодних сумнівів. І, зупинившись довший час на цій думці, обміркувавши всебічно, Ніна прийшла до висновку, що й на такий скрайній крок можна було б врешті погодитись. Вона знала, як мусила б скінчитись подібна візита, і, рятуючи Костя, рятуючи себе, вона врешті наважилася б... О, звичайно, потайки. Звичайно, так, щоб Кость не лише нічого не знав, але й, боронь Боже, думки жодної не міг припустити. І вона тепер пожалкувала, що розповіла Костеві зайві подробиці. Ну ж бо справді виникне така потайна скрута, така інтимна необхідність? Якщо так, їй довелося б вживати неймовірно складних пересторог, виключних хитрощів, щоб аніякісіньким натяком не викрити себе перед Костем.
А втім — це ж одні лише припущення. Можливо, надто помилкові, недоцільні, не варті того, щоб роздумувати над ними і, тим паче, користатися з них. Тут, мабуть, потрібні якісь інші, тактовніші, кращі заходи, що з більшою певністю допомогли б справі та не примушували б до подібних скрайніх, небезпечних кроків. Мабуть, Кость щось вигадає, щось зміркує — недарма йому покращав настрій і очі заясніли надією.
Кілька разів вона вибігала на вулицю, щоб зустріти Костя й ще здалеку розпізнати, який йому вираз.
Не вгледіла — прийшов якраз тоді, щойно сама вернулася з вулиці. Прийшов заклопотаний, хоча з тією ж надійною ясністю в очах.
— Ну, як там, Костику? — кинулась до нього.
— Побачимо, побачимо... З данилюківців, слава Богу, ще ніхто нічого не знає,— і попросив йому не заважати.
Не гаючи й хвилинки, понавиймав із портфеля цілі купи різних паперів, присів до них з олівцем, потонув у пильній роботі. Обідати одмовився. Не хотів втрачати на спішності.
А робота, крім спішності, мала, очевидно, ще й досить складний, відповідальний характер. Робота ще й нервувала — Кость шарпався, сварливо бурчав, різко цокав на рахівниці, від часу до часу рвав якісь папірці і дедалі частіше поглядав на годинника.
Вже до вікон припала густа зимова сутінь. Вже годинна стрілка завертала на дев’яту, коли він поклав олівця, одкинувся на спинку крісла і так зітхнув, як має право зітхати людина, що допіру нарубала стоса дров.
— Нінусь,— ніжно мовив він згодом, глянувши знову на годинника й укладаючи папірці до окремої теки,— Нінусь, велике прохання...
— Охоче, охоче, будь ласка...
Кость продовжував, не повертаючись, заклопотано підбираючи папірці:
— От що, дитинко... Одягайся зараз і занеси всю цю історію до контори!
— Куди?
— Степану Марковичу.
— Що? — насторожено сіпнулась Ніна.
— Та не що, а занеси, віддай!.. Ну, і... попроси його гарненько ще од себе. Розумієш?
Ніна відразу інстинктовно вгадала його справжню волю. Але ще вагалася, ще боялася повірити. Хотіла перепитати, переконатися і натомість просто чомусь кинула:
— Я не піду. Неси сам!
— Як не підеш? — аж тепер повернувся Кость, погрозливо блиснув очима. — Як то не підеш? Попереджаю, я дуже нервований. Попереджаю, щоб жодних скандалів, щоб усе тихо, спокійно, культурно.
— Але ж, Кость! Як ти можеш? Як тобі?.. Хіба ти не знаєш, куди ти мене посилаєш? Хіба ти забув, що вчора...
— Ах, Боже мій! Слово честі, ця хахлушечка хоче бути святішою, ніж сам папа римський!
— Кость,— спокійно і дуже серйозно сказала Ніна,— щоб ти мене більше не називав хахлушкою. Чуєш? Досить уже цього!
— Та не може бути? Ха-ха! — іронічно й здивовано скривився Кость. — Подумаєш, яка справді свідомість, яка образа! Ха-ха! Це мені подобається! Тут справа ходить про порятунок людини, а вона мені про святу недоторканість своїх полтавських галушок... Це мені подобається!.. Та зрозумій, зрозумій же, що тут не місце всяким церемоніям! І не забувай, що винні ми тут обоє! Чи ти, може, знову будеш заперечувати? Знову, як той останній зрадник, будеш викручуватись? Знову будеш підло ховатися? А? Зрозумій же нарешті...
Кость зірвався, прискорено заходив по хаті.
Кость намагався довести, що в цій візиті нема нічого особливо принижуючого. Висловлював сподівання, що Степан Маркович яких-будь скрайніх легковажень собі не дозволить. Йому, мовляв, дуже приємно буде побачитись із Ніною, побалакати з нею, а це зараз має величезне значення. Між іншим, Степан Маркович жде. Степан Маркович знає, що Ніна прийде, бо так пообіцяв Кость. Не треба ж виставляти Костя брехуном. Все, мовляв, тепер залежить од самої Ніни — вона не маленька, вона... лекцій тут давати їй нічого. Бо якщо справді вона відданий друг, то саме тепер вона мусить довести свою цілковиту відданість, мусить всіма мірами допомогти.
— А всяка там дріб’язковість, метафізика, всякі там солоденькі бабусині принципи... К чорту! Ми не обивателі! Ми мусимо стояти понад цим! — і Кость запобігливо, услужно подав їй пальто.
— Я не піду,— тихо повторила Ніна.
Все це так приголомшило її, що нерухомо застигла на одному місці, мов кам’яна. Лише не зводила з Костя загадково-проймаючого погляду, і кожне його слово було, мов болісний цвяшок у серці, кожний рух, мов жорстокий удар.
Не могла, ніяк не могла сприйняти свідомість, що Кость відверто наважився запропонувати цю продаж-куплю. Сама вона, обережненько, потайки, рятуючи справу,— інша річ. Але наявно, за вимогою — яка безодня глуму, яка несподівана образа, який біль!
І саме через цей щемітний біль більше й більше зростав внутрішній, особливий, мовчазний протест. Саме через це хотілося ставити рішучий, затятий опір своєю мовчанкою і своєю нерухомістю.