Його таємниця

Любченко Аркадій

ЙОГО ТАЄМНИЦЯ

Десь із донецьких степів набігав цей вітрюга, кидався у харківські передмістя, буйно мчав вулицями і, стиснутий, збитий, виривався несамовитим вихром на центральний майдан перед ВУЦВ-иком. У звертистих зльотах роїлась хвилинами рясна заметіль — останні зусилля зими. Але сніжинки враз танули, асфальт на майдані мокро чорнів, ряботів калюжками.

Я поспішав у юрбі перехожих, такий же наїжений, як і вони, з піднятим коміром, з низько начоленим капелюхом, занурений в себе, байдужий до всіх.

Раптом вітер бахнувся мені в груди й примусив різко крутнутись, виставити на захист рамено. В той же час відчувся в рамені зустрічний сильний поштовх, остільки сильний, що я мимоволі затримався. Я вже обурено шукав нечему, що мене так зухвало чіпнув... аж упрост переді мною зовсім близенько заясніли великі карі очі. В них жевріла золота жаринка. Вії злегка затремтіли. Очі лукавенько звужувались, нерішуче мружились і в куточках синяво-темних западин, що їх обрамляли, наростав жмуток стрільчастих зморшок, — очі, оповиті втомою, тепло й одверто сміялись.

— Ну, лайтесь, чого ж ви?.. Лайтесь, Аркадео! — бовкнув із настовбурченого коміра трохи хрипкавий басок.

— Чортів вітер! — глухо бовкнув і я, розрядивши в такий спосіб досаду та замішання.

— Проклятий вітер! — в тон мені підхопив Хвильовий і, не послаблюючи хлопчакуватої задирливості, патетично докінчив дальшим тичинівським рядком: — Нікого так я не люблю, як вітра вітровіння!

— Воно й видко. Чи не вітром натхненний штовхаєтесь ви, друже, мов той домовик?

— Бо ви, друже, сунете, мов той паровик. Ха-ха... От, бачте, й полаялись. Тепер легше буде. Між іншим, ви теж залюблені у вітер, а тому любіть його, будь ласка, не тільки за письмовим столом. Цікаве, між іншим, явище: сучасна наша література дуже часто має до діла з вітром. Ви постерегли це? Безліч прикладів можна навести. А чому так? Га?

— Стихія вабить.

— Припустімо. Але чому саме ця стихія? Вабить? Га? Чи не здається вам, що справа тут не тільки в силі й розмаху, якими почалась була революція? То — само собою. То — вже вчорашнє. Чи не здається вам, що тепер тут діє ще інший чинник — особливий біль? Так, так! Прокинулась і мучить невситима нудьга. Розумієте? У тій стихії — збудна сила, гін, літ, удар... Розбурханий степ, неосяжні простори, невимовна, неймовірна заобрійна далечінь. Далечінь завжди по-своєму особливо мучить. А тут щойно відчула людина крила, спробувала ними змахнути — нема як, нема вже тих крил... Розумієте? Ні, не приреченість, не те, що в російського поета. "Так мєльніца, крилом махая, с землі не может улєтєть". Не безнадія, ні! Навпаки, органічне стремління вперед, пристрасне упевнене поривання і віра. Отже — нудьга, величезна нудьга за чимсь можливим, здійсненним, тільки таким далеким... Таким, як сама далечінь.

Наша розмова ніби недавно перервалась, і ми її тепер знову продовжували —така вже була звичка. Розмова точилась у надто несприятливих умовах, коли крижаним подувом забивало віддих, стискало губи, глушило, рвало слова. Але звичка тяжіла над усе, і тут ось серед завихреного майдану могла легко розкипітись найгостріша дискусія.

Ми зупинились осторонь, щоб не заважати перехожим. Ми сутулились, заслоняючись спинами від розгойданої хуртечі.

Невеликий на зріст, але жилавий, учепистий, Микола раз у раз похапцем загортав поли свого чорного давно зношеного пальта. Давно знайомий, теж чорний притертий кашкет вугласто вигорблювався на голові. Микола, бувало, тицьне його недбайливо на голову, одним помахом нацупить і забуде, викликаючи потім жартівливі закиди товаришів. Лише якийсь час поносив він капелюха, приїхавши з закордону, та й залишив, замінив зручнішим старим кашкетом...

З-під сукняного козирка чітко проступали густі вигинисті, широко розкинуті, як орляні крила, і дуже рухливі брови. Смагляве обличчя, позначене кількома різкими характерними зморшками, тепер на холоді виглядало ще темнішим і худорлявішим. Проте воно мало дивовижну властивість зберігати якийсь невловимий відбиток молодості, ясніло повсякчас внутрішнім відрухом енергії, веселкуватої сміливості, усмішкуватої задирливості. Тільки в куточках невеликих губ іноді стигла затятість, щелепи міцно стискались і коротке підборіддя уперто кам’яніло.

Можна було, однак, не звертати уваги на загальні риси — все заступали й за все промовляли очі. Ці великі, справді прекрасні очі, темні, як лісові озера, бездонні, як саме життя.

Змістовна втома і тиха м’яка зажурність леліли в них під час спокою. Скільки тоді вгадувалось простої природженої, глибинної мудрості, сердечної людяності, найніжнішої теплоти!

Але щойно порушувався цей спокій, — яким настороженим блиском спахкували вони, який нестримний вогонь займався, яке буяння, полумінь і гроза! Нічого не хотіли тоді вони знати, крім найчистішої чесності. Нічого не можна було приховати від їхнього занурливого проймаючого натиску. Тривожна їхня допитливість загрібала, вивертала чужу душу і, лише дійшовши істотності, твердо відчувши правду, бодай гіркотну, але правду, — починала втихомирюватись.

А коли траплялось щось радісне чи смішне, вони переймались таким щедрим і щирим світлом, наче ніколи не зазнавали духового болю і втоми. З них, з найзатайніших їхніх куточків, з отих золотих жаринок випромінювалась сила-силенна добренної соняшності, осяйного чудесного захвату. Тоді безпосередність нагадувала дещо первісне, цілинне, мов непорушене ще дитинство. І тоді повнота радості вихлюпувалась через вінця, а бризки її, падаючи навколо, збуджували до сміху хоч яке зашерхле, чи пожоване, чи шерстю обросле серце.

О, ці неповторні, незабутні очі Хвильового!

— Аркаша, звідки ви топаєте і куди? — спитав він, пересмикуючи за звичкою плечима і за звичкою ж, хапливо торкаючи двома пальцями кінчик свого носа, наче б муху зганяв.

— Та йду оце з редакції. Навіть з кількох редакцій. Піднарядився махнути на периферію, на села.

— На села? — сторожко, значливо перепитав він.

Авжеж. Маючи офіційне відрядження, зможу вільніше пересуватись і зазирнути до найстрашніших закутків.

— Так, так. І писати, значить, будете?