Це подобалось Ніні і в той же час непокоїло. Найбільше ж вона уникала тих розмов, що мали двозначний, сумнівний чи надто мудрий характер. Боялася, щоб не прохопитись якимсь невдалим словом.
А розмови дедалі набирали жвавішого темпу. Вечірка дедалі ставала шумнішою. Майже кожного, хто запізнювався, зустрічали поспішними дружніми вигуками — хто посилав радісні привітання, хто роблено обурювався.
— Ви прийшли чи приїхали?
— Прийшли.
— Пішки?
— Пішки.
— Ха-ха-ха!..
— Ну, звичайно, хіба ж можна приїхати пішки?..
Веселість зростала. І що більше підносився настрій гостей, то краще почувала себе Ніна. Веселість — наймогутніший стимул до зближення, як печаль до споріднення. Це, мабуть, тому, що на них кожний має абсолютне право, незалежно од віку, походження, службових рангів та громадських заслуг.
Згодом до неї підійшов Кость. Ввічливо поцілував ручку чорнявій сусідці, з якою досі ще не встиг привітатися, і Ніна затремтіла од задоволення. Ні в одного з присутніх вона не помітила такого вдалого поєднання власної гідності й лицарської готовності до послуг. І ні в одного, здається, не було так прекрасно зав’язаної метеликом краватки, як ця іскристо-сталева, що над нею попрацювали Нінині пальці. Ніби не той Кость, ніби новий. І зовні, і поведінкою.
А підійшовши й зробивши кілька яскраво-непримушених рухів, Кость відразу ж звернув на себе увагу, навіть викликав співчутливу до себе поштивість. Ще коли був там, у другому кутку, Ніна спостерегла, що й там йому належало одне з перших місць. Тепер, у присутності Степана Марковича (свого безпосереднього начальства), доводилось йому трохи поступатися. Проте з усього було видко, що Кость ставить себе не далі, як на другий ступінь після Степана Марковича — аніяк не далі. Правда, говорив він трохи поспіхом, зривно, але досить сміливо, незалежно, що дуже подобалось більшості присутніх. За кожною фразою він якось особливо легко, закруглено підносив руку, а сказавши, деякий час тримав цю руку в повітрі і немов запитливо, немов сумненько зводив брови.
— Pardon! — тихо, м’яко додавав він.
Це теж подобалось.
І навіть коли він підкреслено ігнорував ту чи іншу фразу, адресовану безпосередньо на нього, або коли підкреслено-різко давав відповідь,— це теж подобалось.
Дехто стримувався, уникав з ним розмови, а більшість охоче в’язла в розмову, не ображалася. Навпаки, була рада, що натрапила на такого цікавого, небуденного співбесідника.
Очевидно, це Костя заохочувало. Він частіше викреслював у повітрі граційні, еліпсоїдні лінії, частіше зводив свої брови a la Pierott, частіше вдавався до сміливих проявів у діалозі.
— Гамлет! Справжній Гамлет! — з приємним подивом кинув йому Степан Маркович.
Ніна насторожено глянула на обох, не знаючи, як їй сприйняти це зауваження, як реагувати. Але всім іншим цей епітет чомусь видався стільки ж вдалим, скільки й смішним — дружній сміх був загальною реплікою. Годі й сама вона засміялася. Тоді посміхнувся й Кость.
— Панове, Степан Маркович робить мені занадто честі... Але цей скромний Гамлет, що зараз має приємність розмовляти з вами, цей Гамлет справді мусить поставити один "проклятий вопрос". А саме: де товариш Данилюк?
Запитання влучило. Данилюка, одного з почесних гостей, уже давненько ждали. Через це, здається, й не починали основної частини сьогоднішнього вечора. Запитання відразу збудило увагу, скупчило загальну думку на відсутності Данилюка.
— Я питаю: чому його досі нема серед нас, куди він подівся, і звідки його нам чекати? — патетично вигукував Кость, патетично підвівши руку, і тут же додав, звертаючись до Степана Марковича: — Здається, так, друже Гораціо: звідки, куди й чому?
— Так, товаришу Гамлет,— весело погодився Степан Маркович.
— Браво, товаришу Гамлет! Ха-ха-ха! — підхопили інші й захляскали в долоні.
З цього моменту нетерпіння почало зростати. Гості частіше й частіше кидали оком на стіл, завантажений патентованими кеглями, й відвертіше робили натяки, що, мовляв, у місті останніми часами розвелося багато непевного елементу, а тому й засиджуватись небезпечно.
Господар всіма силами намагався одтягти час та замаскувати незручність — виводив навіть свого найменшого сина й наказував йому декламувати вірші. Та вже трудно було притамувати заворушення.
І щойно Кость знову заговорив про Данилюка, досить відверто натякаючи, що Данилюкові, як людині відповідальній, партійній, слід було б, на його думку, виявити більше зацікавлення, більше простоти, не примушувати до очікувань і т. і., і т. і.,— саме тоді подзвонили й передали листа.
Писав Данилюк:
"Вітаю менинника. Вітаю все товариство. Дуже прошу мені вибачити, але, на великий жаль, не можу прийти.
З глибокою пошаною, з найкращими побажаннями".
Хазяїн, оголосивши цього листа, відразу ж знайшов для себе вихід.
— А, так! — легенько хляснув і він себе по лобі,— у нього ж справді там... попереджав... да-да...
І через кілька хвилин пролунало довгождане, урочисте:
— Панове, прошу!
Шаркаючи стільцями, обмінюючись ввічливими рухами, пересипаючи жартами свою метушню, словом, виконуючи все, що припадає на такий момент за віковим регламентом,— почали гості розміщуватись біля столу. Хазяї виявили якнайбільше уваги та сприту, щоб кожне подружжя розлучити й розсадовити на значній відстані. Адже часто поруч із чужими люди почувають себе легше, ніж поруч із найближчими життьовими товаришами. І не тому лише, що товариші їм набридають, а й тому, либонь, що товариші заважають їм бути правдивішими чи брехливішими, в усякому разі, бути свіжішими — хоч на чверточку вилізти з буденного футляру. Чи не тому й вигадано цілу низку умовностей, щоб поза футляром не було так соромно чи страшно?
Принаймні, хазяйське розміщення всі гості прийняли як належний факт, навіть із піднесенням, що в ньому просвічувала вдячність.
Тепер Ніна справді відчула полегшення. Ту примушеність, що досі тяжіла над нею, ніби одвіяло непомітним вітерцем. Одне тільки непокоїло: Кость далеченько. Будь він ближче, не в більшій мірі допомогло б Ніні виявити ролю дбайливого друга, яку вона взяла на себе ще з дому, це більше допомогло б самому Костеві додержати слова, яке він дав, збираючись на вечірку, й уникнути можливої буйної гри властивих йому пристрастей. Це, нарешті, допомогло б і самій Ніні, маючи поблизу Костя та пильно слідкуючи за ним, не дозволяти й собі особисто нічого зайвого, бути й за себе певнішою.