— Ніно Сергіївно, я ж вас прошу, Ніно... — щохвилини тихше, щохвилини інтимніше.
— Ніно!..
Раптом у цій наївності, особливо ж у цьому принишклому голосі Ніні видалось щось віддавна знайоме. Вона ще не встигла збагнути, а вже болісно защеміло в грудях і з нехіттю одштовхнуло її від п’яненького прихильника.
Надаремне говорилося їй про красу тонких пальчиків, що так нервово переминають хусточку, про хвилюючу глибінь погляду, загадково скерованого кудись обіч, про пуп’яшки рожевих уст, призначених зовсім не для того, щоб мовчазно стискатися.
Надаремне...
Все це вона слухала краєчком вуха, тільки краєчком, бо вже не могла знайти Костя на тому місці, де він сидів раніше.
"Де ж він?" — і в голові знявся цілий рій припущень. Ще не тратила надії. Ще вірила. Оглядалась. Шукала напружено.
А щебетливий, невтомний сусіда раз у раз сміливішав, докучав, дратував.
Що це?
Вона й незчулася, як сусідська рука мовби ненароком ковзнула під стіл і мовби ненароком зачепилася на її коліні.
Чомусь ніколи ні один дотик не вжалював так міцно. Ніна сіпнулась, блиснула гнівно очима.
Момент — і зрозуміла, що, підвівшись, знову сідає і що розгублений сусіда, вихопивши після невдалих мандрів руку з-під столу, старанно запорпався виделком у своїй мисці. Сердешний, він, мабуть, думав, що біля нього інша жінка.
Ніна допила з келеха, хотіла вгамувати схвильованість. А думки — вихором і врозтіч... І натрапила поглядом на погляд Степана Марковича. Дивився м’яко, вдумливо. Невже він помітив цей сусідів напад? А може, догадався? Ні, ні. Але чого він так дивиться?
Вмить пойняла її незрозуміла задьорність. Кинула очима задьорний запит. Та Степан Маркович уникнув красномовного виклику, красномовно вказавши їй очима на другий кінець столу.
Треба було тільки злегка одхилитися,— Ніна одхилилася,— щоб поза спинами сусідів, на тому ж боці, де сиділа вона, побачити Костя.
"Коли? Чому?" — не встигла ще зміркувати, а вже помітила, що Кость, надто захоплюючись суперечкою, ударив кулаком по столі і спересердя налив собі нову чарку.
В уяві Ніни, як бистрі тіні, мигцем прохопились: кошмарна ніч, гнів або сльози, компрес на серце...
Ах, Кость! Неможливий Кость!
Він був блідий. Він шарпався. І він не знав, що прекрасна краватка, над якою попрацювали Нінині руки, вже обвисала зім’ятою шматинкою.
Обурення, одразу затуманивши Ніні свідомість, швидко одлинуло. Натомість почало сповняти холоднаве протверезіння. Вона ніби оддаля, чужинно поглянула на всі ці обличчя...
Так, за малим винятком, усі вони були різні і, за малим винятком, усі подібні. І, зрештою, нічого незвичайного не уявляв собою Кость на цьому квітчастому тлі,— хіба що яскравіше визначався незалежністю, сміливістю. І нічого особливого не було в тому, що він перемінив місце, бо вже дехто помітно, а дехто непомітно вислизав із рядів. Уже в обох кімнатах з’являлися невеличкі, випадкові гуртки. Уже, притискаючи хусточки до уст, поспішно, крадькома просувалися кудись окремі постаті з виразом заклопотаним, ба навіть тривожним...
Але хіба це виправдувало Костя? Хіба треба шукати виправдань? Хіба він не мусив бути кращим, ніж інші,— таким же витриманим, як от, прикладом, Степан Маркович? Хоч би сьогодні, хоч би не тут. Він же знав свою слабкість, він же давав слово. Ось знову налив, знову п’є...
І знову скипіло обурення. Сильніше. Відчайніше. На Костя. На все.
"Коли так — і я нап’юся",— злетіла раптом думка. Щось темне, болюче і мстиве прокинулось у ній. Рука потяглася до келеха.
— Панове! — зненацька пролунав перейнятий захватом голос: — Панове! Зараз нам відомий наш артист...
Тут його перемогли бурхливі акорди універсального монохорда.
Шуміт ночной Марсель
в прітонє трьох бродяг...
— баритон м’яко розправив крила.
Це було наче гаслом: застільна гірлянда різко хитнулася, подекуди тріснула. Гілка по гілці стали з неї випадати.
Мужчіни п’ют там ель,
а женщіни с мужчінамі жуют табак...
— з інтимним, інтригуючим відтінком взявся розповідати баритон, поширюючи коло слухачів.
Скориставши з нагоди, Ніна теж встала й поволеньки протиснулась на край столу.
— Як ся маєте, Костянтине Львовичу? — спитала тихо й многозначно.
— Дуже й дуже погано, Ніно Сергіївно, бо ніхто мене не хоче розуміти. Ви ж бачите, нема ні одної людини, довкола тільки... ах! — і розпачливо похитав головою.
— А ваше серце?
— На ньому... загар.
— А ваше слово?
— Одійди!
— А що ж буде далі?
— Буде... пулька.
— Що?
Кость шарпнувся, з викликом глянув на неї. Але Ніна теж дивилася з викликом, і був її погляд докірливо-суворий, такий проймаючий і такий невблаганний, що Кость не витримав, здивовано одхилився.
— Що ж буде далі? — вона легенько взяла його під руку і, щоб уникнути небажаних свідків, одвела до вікна, у тінь олеандрів, філодендрів та іншої хатньої екзотики.
Тут Ніна глухим шепотом нагадала Костеві за його слово, так легковажно не додержане, за гонор та сором. Ніна вимагала більше не пити, а головне: до карт не сідати. Ніна сказала, що через півгодини конче треба йти додому і, якщо він не погодиться, піде сама або теж нап’ється.
— Не смій! — погрозливо застеріг Кость.
— І ти не смій,— серйозно відповіла Ніна.
— Ну, це потім видко буде.
— Ніяких потім. Через півгодини йдемо. Або... гулять — так гулять!
— Нінко! — ще рішучіше обізвався Кость.
На цих словах вони мусили перервати розмову: веселі гості, готуючи місце для танків, почали одсовувати кадубки з квітами у самий куток. А втім, головне було сказано. Він повернув до столу, якого вже пробували скоротити і поставити під стіною. Вона лишилася біля вікна.
Довкола (і в сусідній кімнаті) в імлистих пасмах диму, немов веселі примари, сновигали, кружляли гості. Думки тьмарились, мерхли... Пристрасті бухтіли, вигравали, закипали... І все це для Ніни було тут трохи чудне, і все це було дуже знайоме.
Ніна уявляла собі вечірку інакше, особливо напочатку.
Ніна, ще готуючись до вечірки, створила собі іншу картину. Правда, вона не схилялась до скрайніх перебільшень, не плекала в уяві своїй якихось надзвичайних прикрас — цього не дозволяв їй чималий життєвий досвід. А все ж таки, маючи досвід, знаючи взагалі життя та людей, вона ще не знала сповна того куточка життя, куди тепер потрапила. Їй дуже хотілося, щоб куточок цей був не схожий на всі інші, щоб кращий був, принадніший, гідний справжньої поваги та навіть замилування.