— У чому справа? — запитав найнижчий гном.
— Сон! — випалив п'яниця, який сидів біля вікна.
— Пошесть! — мовила гарно вбрана жінка.
— Загибель! — вигукнув мідник, подзенькуючи каструлями. — До нас іде загибель!
— Ми прямуємо до столиці, — сказав найвищий гном, завбільшки з дитину і без бороди. — Що то за пошесть?
— То не пошесть, — мовив п'яниця, котрий сидів біля вікна. На його довгій сивій бороді були жовті плями від пива та вина. — Кажу ж вам, то сон.
— Як сон може бути пошестю? — запитав найнижчий гном, який не мав бороди.
— Відьма! — відповів п'яниця.
— Зла фея, — поправив товстощокий чоловік.
— А я чула, що вона була чаклункою, — втрутилась кельнерка.
— Ким би вона не була, — відказав п'яниця, — її не запросили на родини.
— Дурниці, — сказав мідник. — Вона б однаково прокляла принцесу, запросили б її на іменини чи ні. Вона була однією з так званих лісових відьом, яких винищували тисячу років тому, і то однією з найгірших. Вона прокляла дитину з народження: коли дівчинці виповниться вісімнадцять, вона має вколоти пальця і заснути навіки.
Товстощокий витер чоло. Він весь спітнів, хоча в приміщенні було не жарко.
— Казали, що вона мала померти, але інша, добра фея, пом'якшила її магічний смертний вирок і замінила смерть на сон. Чарівний сон, — додав він.
— Отже, — продовжив п'яниця, — вона якось там вколола того пальця і заснула. А тоді й інші люди в замку — король і королева, м'ясник і пекар, доярка і фрейліна — всі як один поснули. І жоден з них аніскілечки не постарів, відколи заплющив очі.
— А ще там були троянди, — додала кельнерка. — Троянди, якими обростав замок. І ліс, який розрісся так, що через нього більше не пройти. Це було, мабуть, років сто тому?
— Шістдесят. Ну, може, вісімдесят, — сказала жінка, яка досі мовчала. — Я знаю, бо моя тітка Летиція пам'ятала, як це все сталося в її дитинстві, а їй було не більше сімдесяти, коли вона померла від клятої дизентерії наприкінці літа всього п'ять років тому.
— …а потім відважні чоловіки, — продовжила кельнерка. — Та й відважні жінки теж, кажуть, намагалися дістатися до замку, що стоїть посеред Екерського лісу, щоб розбудити принцесу, а разом з нею усіх сплячих. Проте всі вони загинули, бо загубилися у хащах, сконали від рук розбійників або наразилися на колючки трояндових кущів, які оточують замок…
— А як вони збиралися її будити? — запитав середній гном, досі міцно стискаючи камінь у руці, бо його цікавили лише суттєві речі.
— Так, як завжди, — відказала кельнерка і зайшлася рум'янцем. — Принаймні, так розповідали.
— Ясно, — мовив найвищий гном. — Отже, ляпнути миску холодної води в обличчя і крикнути "Вставай, бо все проспиш!"?
— Вона про поцілунок, — пояснив п'яниця. — Проте ніхто не підбирався аж так близько. Вже шістдесят років пробують, а може й більше. Кажуть, що відьма…
— Фея, — встряв гладун.
— Чаклунка, — виправила кельнерка.
— Хай ким би вона була, — продовжив п'яниця, — а вона досі там. Такі ходять чутки. І якщо ви підійдете зовсім близько, якщо проберетесь крізь троянди, то неодмінно натрапите на неї. Вона стара, як світ і скажена, як собака — саме лихо, чари і погибель.
Найнижчий гном схилив голову набік.
— Отже, в замку є жінка, яка поринула в сон, і, можливо, відьма або фея. А звідки взялася та пошесть?
— Рік тому, — заговорив товстощокий, — вона спалахнула на півночі, за столицею. Я вперше довідався про неї від мандрівників, які прибули зі Стіду, що біля Екерського лісу.
— У містах почали засинати люди, — додала кельнерка.
— Багато людей засинає, — відказав найвищий гном.
Гноми рідко сплять: максимум двічі на рік, по кілька тижнів зразу. Проте за своє довге життя він спав достатньо разів, щоб не вважати сон чимось особливим або незвичним.
— Вони засинають просто серед білого дня і більше не прокидаються, — пояснив п'яниця. — Погляньте на нас. Ми втекли сюди з рідних містечок. У кожного з нас є брати, сестри, дружини і діти, які зараз сплять у будинках чи корівниках, а то й на верстаках.
— Пошесть шириться дедалі швидше, — мовила худа, рудоволоса жінка, яка раніше мовчала. — Тепер вона долає милю, а то й дві за день.
— Вже завтра вона буде тут, — сказав п'яниця, а тоді осушив свій бутель і показав трактирнику, щоб той налив ще. — Нам нікуди втікати. Завтра тут все огорне сон. Дехто з нас вирішив віддатися сп'янінню, перш ніж потрапити у лапи сну.
— Що страшного в тому, щоб заснути? — запитав найнижчий гном. — Це ж просто сон. Всі ми спимо.
— Підіть і подивіться, — відказав п'яниця.
Він захилив голову і випив зі свого бутля скільки зміг, а тоді поглянув на них ще раз каламутним поглядом, наче здивувався, що вони досі тут.
— Ну ж бо, вперед. Ходіть, самі подивіться.
Він проковтнув решту випивки, а потім схилив голову на стіл.
Гноми пішли і подивились.
* * *
— Сплять? — спитала королева. — Поясніть, що ви маєте на увазі. Як це, сплять?
Гном стояв на столі, так щоб дивитись королеві в вічі.
— Сплять, — повторив він. — Одні зіщулившись на підлозі. Інші навстоячки. Вони сплять у кузнях, за шиттям, на стільчиках біля корів. А в полях сплять тварини. І птахи теж сплять — ми бачили їх на деревах та в полях там, де вони попадали з неба й забилися чи покалічилися.
Королева була вбрана у весільну сукню, яка здавалася білішою за сніг. Навколо неї товпилися і метушилися служниці, фрейліни, кравчині та модистки.
— А чому тоді ви троє не заснули?
Гном стенув плечима. Він мав темну, рудувато-коричневу бороду, яка нагадувала королеві злого їжака, що вчепився гномові у підборіддя.
— Гноми — магічні створіння. Цей сон — теж витвір магії. Втім, прошу зауважити, я відчував сонливість.
— А далі що?
Вона була королевою, і тому допитувала його так, наче вони зосталися на самоті. Прислуга почала знімати сукню, забрала, склала і спакувала її, щоб потім пришити мереживо і стрічки, щоб сукня виглядала ідеально.
Завтра весілля королеви. Все мало бути ідеальним.
— Коли ми повернулися до трактиру Фоксена, всі відвідувачі спали — всі до одного. Зона дії чарів шириться по кілька миль за день.
Гори, що розділяли королівства, були неймовірно високими, але не надто широкими. Королева порахувала милі. Вона запустила білу руку у смоляне волосся і стала дуже серйозною.