Я кохаю вас, я хочу вас, я не можу без вас. Я ваш, а ви моя. Ну ось. Я освідчився вам у коханні.
Сподіваюся, що скоро ви про це дізнаєтесь. І тоді ми будемо разом навіки. За мить ви розвернетеся і відкладете листа. Я поряд, навіть зараз, у цій старій квартирі з персидськими килимами на стінах.
Ви надто часто проходили повз.
Досить.
Я тут, з вами. Я тут прямо зараз.
Коли ви відкладете листа, коли ви обернетеся і обведете поглядом цю стару кімнату, а у ваших очах читатиметься радісне полегшення чи жах…
Я ворухнуся лише трішки. І ось тоді, нарешті, ви мене помітите.
Дотримання формальностей
Знаєте, мене не запросили на хрестини. Ви порадили б
не перейматись.
Але саме на маленьких формальностях тримається світ.
Моїм дванадцяти сестрам принесли запрошення в руки
Лакеї. Я подумала: "Мабуть, мій лакей загубився".
До мене рідко доходять запрошення. Люди більше не
лишають
візитівок.
А як навіть хотіли залишити, я казала, що мене немає
вдома.
Бо ж ці нові покоління геть не знають про гарні
манери.
Вони їдять, не стуляючи писків. Та перебивають.
Манери — це все. І формальності. Коли ми втрачаємо
їх —
Ми втрачаємо все. Без них ми все одно, що
мертві.
Безладні істоти. Молодь мусить опановувати ремесло,
каменярство або прядіння,
Має знати своє місце і не покидати його. Бути на очах
і мовчати. Одразу, щойно на неї цикнуть.
Моя наймолодша сестра завжди спізнюється і перебиває.
Я ж —
сама пунктуальність.
Я попереджала: запізнюєшся — не чекай добра.
Попереджала,
ми тоді ще спілкувались, а вона тоді слухала.
Попереджала, а вона лиш сміялась у відповідь.
Може, я й не мала приходити, раз не отримала
запрошення.
Але людей слід провчати. Бо інакше ніколи нічому
Їх не навчити.
Люди — це мрії, незручності і витріщання. Вони
колють пальці,
Кровлять, хроплять та говорять дурниці. Чемність тиха,
як
могила.
Спокійна, мов троянди без шипів. Або білі лілії.
Людей
слід провчати.
Ну звісно, сестра запізнилась. Пунктуальність —
ввічливість королів.
А ще — запрошення всіх потенційних хресних на
хрестини.
Уявіть, вони думали, я померла. Може, це й так.
Я не пам'ятаю.
І все ж, вони мали дотриматись формальностей.
Зі мною її майбутнє було б таким приємним і гарним.
Вісімнадцяти років достатньо. Цілком достатньо.
Після цього життя летить шкереберть: встряють
сердечні справи та інші
небажані речі.
Хрестини — галасливий обряд, безладний і гамірний.
Такий самий жахливий, як і весілля. Запрошення
губляться. Ми сваримося
через першість та подарунки.
Вони б запросили мене на похорони.
Спляча і веретено
Найближче королівство було на відстані пташиного польоту, проте навіть птахи туди не залітали. Високий гірський хребет, що розділяв два королівства, був нездоланним як для птахів, так і для людей, а тому вважався неприступним.
Чимало підприємливих купців з обох боків гір відправляли людей на пошуки гірського перевалу, який збагатив би того, хто мав над ним контроль. Доримарський шовк могли б доставити у Кенселер за кілька місяців, а то й тижнів, а не років. Втім, перевалу не було, а тому хоч королівства і мали спільний кордон, ніхто його не перетинав.
Навіть сильні та витривалі гноми, в чиїх жилах текла кров, змішана з магією, не могли підкорити гірський хребет.
Та це не стало їм на заваді. Гноми вирішили перетнути хребет не зверху, а знизу.
* * *
Три гноми гуртом хутко рухались темними проходами під горами:
— Хутчіш, хутчіш! — підганяв гном у хвості. — Ми маємо купити їй найліпшу шовкову тканину в Доримарі. Якщо ми не поквапимось, тканину продадуть, і доведеться нам купувати їй якусь простішу.
— Ми знаємо це, знаємо! — відказав гном, що йшов попереду. — А ще ми маємо купити скриню, щоб доставити тканину бездоганно чистою.
Середній гном мовчав. Він цілковито зосередився на тому, щоб не впустити та не загубити камінь, який міцно тримав у руках. То був рубін завбільшки з куряче яйце, грубо висічений з гірської породи. Після огранювання і закріплення він буде вартий королівства, і тоді вони легко виміняють за нього найкращий шовк Доримару.
Гномам не спадало на думку подарувати молодій королеві те, що вони самі вирили з-під землі. Це було б надто просто, надто буденно. Саме відстань робить подарунок чарівним — принаймні так вважали гноми.
* * *
Того дня королева прокинулася рано.
— Наступного тижня, — промовила вона. — Наступного тижня я вийду заміж.
Це здавалося нереальним і вкрай фатальним. Вона подумала, що станеться після заміжжя. "Якщо життя — це вибір, то заміжжя — це кінець життя", — вирішила вона. Рівно через тиждень у неї більше не буде вибору. Вона правитиме своїм народом. Вона матиме дітей. Можливо, вона помре під час пологів, можливо, від старості, а може, поляже в бою. Так чи інакше, кожна мить наближатиме її до неминучої смерті.
Вона чула, як теслярі на луках біля замку майстрували лави, щоб її народ міг бути присутнім на шлюбній церемонії. Кожен удар молотка звучав наче приглушене биття велетенського серця.
* * *
Три гноми вибралися з нори на березі річки і один за одним полізли вгору, на луку. Вони видерлися на гранітну брилу, потягнулися, відштовхнулися, стрибнули і знову потягнулись. А потім рвонули на північ до купки крихітних будівель, які утворювали село Гіфф, а точніше, до сільського трактиру.
Трактирник був їхнім приятелем: вони, як завжди, принесли йому пляшку кенселерського вина — густо-червоного, солодкого, з насиченим смаком, не те що терпкі каламутні вина тутешніх країв. Він мав їх нагодувати, показати шлях і дати поради.
Трактирник — тулуб його був, мов діжка, а борода кошлата і руда, як хвіст лисиці — стояв за стійкою в пивній. Був ранній ранок, і гноми звикли, що в цей час у приміщенні народу катма, однак зараз тут сиділо не менше трьох десятків людей і ніхто не виглядав щасливим.
Гноми, які збиралися тихенько прошмигнути до порожнього трактиру, привернули увагу всіх відвідувачів.
— Гудместер Фоксен, — привітався найвищий гном.
— Хлопці, — сказав трактирник, який думав, що гноми — це хлопчики, хоча вони були вчетверо, а то й уп'ятеро старші за нього. — Я знаю, що ви лазите гірськими перевалами. Нам треба вибратися звідси.