— Як ти думаєш, — запитала вона гнома, — якби я пішла туди, то так само б заснула?
Він безсоромно почухав дупу.
— Ви проспали цілий рік, — відповів він. — А потім прокинулися жива-здорова. Тому якщо хтось із людей і здатен там не заснути, то це ви.
Надворі тим часом містяни вивішували прапори і прикрашали двері та вікна білими квітами. Столове срібло відполірували, а дітей запихували в діжки з теплою водою (найстаршого завжди мили першим, тому йому діставалась найтепліша і найчистіша вода) і терли жорсткою фланелівкою, аж їхні обличчя пашіли. Після чого занурювали і вимивали бруд за вухами.
— Боюся, завтрашнє весілля доведеться скасувати, — сказала королева.
Вона послала по карту королівства, позначила на ній найближчі до гір села і відправила посланців, щоб ті наказали жителям евакуюватися на узбережжя під страхом королівського гніву.
Вона послала по свого першого міністра і повідомила, що за її відсутності він відповідає за цілісність королівства.
Вона послала по свого нареченого і попросила його не засмучуватись. Сказала, що вони однаково одружаться, хоч він лише принц, а вона — королева, після чого лоскотала його під підборіддям і цілувала, доки він не всміхнувся.
Вона послала по свою коротку кольчугу. Вона послала по свій меч.
Вона послала по харчі і по свого коня, а тоді виїхала з палацу на схід.
* * *
Вона їхала цілий день, перш ніж на горизонті замайоріли примарні й далекі, наче хмари в небі, обриси гір, які окреслювали межі її королівства.
Гноми чекали на королеву в останньому трактирі біля підніжжя гір і завели її в глибокі тунелі, якими мандрували самі. Вона жила з ними, коли була ще дитиною, а тому не боялася.
Дорогою глибокими тунелями гноми мовчали, тільки раз за разом попереджали: "Пригни голову".
* * *
— Ви помітили, — запитав найнижчий гном, — що-небудь незвичайне?
У гномів були імена, але люди не повинні їх знати, бо такі речі вважалися святинею.
У королеви теж було ім'я, але тепер люди зверталися до неї не інакше, як "ваша величносте". Одним словом, з іменами в цій історії туго.
— Я помітив багато чого незвичайного, — відповів найвищий гном.
Вони були в трактирі Гудместера Фоксена.
— А ви помітили, що навіть серед усіх цих сплячих є те, що не спить?
— Я не помітив, — відповів середній за зростом гном, почесавши бороду. — Всі вони виглядають так само, як ми їх полишили. Дрімають, посхилявши голови, і дихають так слабо, що навіть ледь-ледь ворушиться павутиння, яким вони оплетені…
— Прядильники не сплять, — сказав найвищий гном.
Це була правда. Старанні павуки наплели павутиння від пальців до обличчя, від бороди до столу. Невеличка павутинка примостилася в глибокому декольте кельнерки, а борода пияка аж посіріла від шару павучих тенет. Павутиння колихалося на протязі від прочинених дверей.
— Цікаво, — мовив один із гномів, — вони помруть од голоду, чи є якесь магічне джерело енергії, яке підтримує у них життя на час тривалого сну?
— Думаю, друге, — відповіла королева. — Якщо, як ви кажете, сімдесят років тому ці чари наклала відьма, і ті, на кого вони подіяли, досі сплять, як Руда Борода під горою,[56] то це означає, що вони не постаріли і не вмерли, у тому числі від голоду.
Гноми закивали.
— Ви дуже мудра, — сказав гном. — Ви завжди були мудрою.
Королева скрикнула від переляку й несподіванки.
— Той чоловік, — мовила вона, показуючи пальцем. — Він подивився на мене.
То був товстощокий. Він повільно ворухнувся, подерши павутину, і повернув голову на її голос. Здавалося, чоловік справді поглянув на королеву, але очей не розплющив.
— Люди рухаються уві сні, — сказав найменший гном.
— Ага, — погодилася королева. — Рухаються. Але не так. Цей рух був надто повільним, надто напруженим, надто нарочитим.
— Або вам просто привиділось, — припустив гном.
Решта сонних голів теж, наче навмисно, повільно і напружено ворухнулись. Згодом усі обличчя дивилися на королеву.
— Ні, не привиділось, — сказав той самий гном. Це в нього була рудувато-коричнева борода. — Але ж вони дивляться на вас із заплющеними очима. У цьому немає нічого поганого.
Вуста сплячих заворушилися в унісон. Голосу не було — з сонних губ зринув лише тихий шепіт.
— Вони справді сказали те, що я почув? — запитав найнижчий гном.
— Вони сказали: "Мамо, настав мій день народження", — відповіла королева і здригнулась.
* * *
Вони не їхали на конях. Всі коні, яких вони минули, спали, стоячи в полях, і розбудити їх було неможливо.
Королева йшла швидко, а гноми рухалися вдвічі швидше, щоб не відставати.
Королева почала позіхати.
— Нахиліться до мене, — попросив найвищий гном. Вона послухалась. Гном ляснув її по обличчю. — Краще не засинати, — весело мовив він.
— Я тільки позіхнула, — виправдалась королева.
— Як думаєте, далеко ще до замку? — запитав найнижчий гном.
— Якщо я правильно пам'ятаю розповіді і карту, — мовила королева, — то Екерський ліс має бути десь за сімдесят миль звідси. Це три дні ходьби. — А тоді додала: — Мені сьогодні треба поспати. Я не витримаю ще три дні.
— Раз треба, то спіть, — погодилися гноми. — Ми розбудимо вас на світанку.
Тієї ночі королева лягла спати на скирті сіна посеред поля в оточенні гномів, які подумки гадали, чи прокинеться вона колись іще.
* * *
Замок в Екерському лісі виглядав, як сіра масивна споруда, заросла довгими в'юнкими трояндами. Вони спадали в рів, а звідти простягалися ледь не до найвищої вежі. З кожним роком троянди розросталися все далі й далі: біля стін замку зосталися лише засохлі, зів'ялі стебла і повзучі пагони зі старими, гострими як ніж колючками. А за п'ятнадцять футів вже густо росли молоді квітні кущі. В'юнкі троянди, живі та мертві, сплітались у коричневий кістяк, всіяний червоними цятками, від чого сірий замок видавався не таким вже й понурим.
Дерева Екерського лісу тулилися одне до одного, і під ногами було темно. Століття тому ліс лиш називався лісом: тут розташовувалися мисливські угіддя, королівський парк, водилося безліч оленів, вепрів і птахів. Тепер це густі хащі, а старі стежки лісу заросли і загубилися.
* * *
Світловолоса дівчина у високій вежі спала.
Весь замок спав. Всі його жителі міцно заснули — всі, крім одного.