Дрозденко. Як пробитий? Де? (Бере з підлоги чемодан.) Ф'ю! (В найсильнішому здивуванні.) Так це, значить, ви той знаменитий пасажир! Що летів у відпустку і збив сьогодні чотирьох юнкерсів! Вітаю! (Тисне руку Оресту.) Ось ви який!
Орест (мляво усміхаючись). Тільки трьох. Четвертого збив сам пілот.
Дрозденко (вже виходячи). Ну, ну! А я й Не знав. Спробуємо, справді, в госпіталь. Ну, бувайте.
Орест. Ба ні! В госпіталь я не піду. Звідти швидко не випустять, а мені обіцяли літак. До побачення...— Віро.
Дрозденко. Ну, от і роби з таким, що хочеш! Літак йому потрібний!
Виходять.
VI
Віра стоїть немов зачарована.
Любовицька (одразу ж дає волю обуренню). Нарешті! Яке зухвальство! Ти помітив, пішли, назіть не попрощались! Та й чого ждати від подібних людей. Легше всього вдиратись в мирні оселі, яких вони не здатні захистити!
Гвлєв. Так не можна казати, Маргарито.
Любовицька. Я знаю, що кажу!
Івлєв. Я скажу тобі одверто — так не можна поводитись із людьми, та ще представниками нашої Армії. Це неприпустимо.
Віра (раптом обертається). Це сором і ганьба! Що по-
думали про нас ці люди! Про мене, що носить той самий по-
чесний одяг, одяг Червоної Армії! Я ні хвилини не залишусь
більше в цьому домі, де не вміють поважати героїв, де не
мають звичайних людських почуттів! Я не знала, куди діва-
тись від сорому. І
Любовицька. Милуючись разом з молодим чоловіком картиною з голою жінкою!
Віра. Це єдине, на що можна було дивитись у нас без сорому.
Любовицька. Як ти смієш? Зухвале дівчисько! Скажи прямо, що ти хочеш бігти вночі за хлопцем, в якого ти закохалась!
Віра. Єдине пояснення, яке ви можете дати будь-якому вчинку жінки,.бо самі не знали інших.
Любовицька (кричить). Геть! Зараз же геть з мого дому, негідниця! Геть!
Віра. Не турбуйтесь, піду і без вашого наказу. Але пам'ятайте, не знайти вам ніколи Ореста! . Жінка,1 що не прийняла пораненого бійця, не гідна мати сина! (Виходить.)
Любовицька (в нестямі). Геть! Геть! Івлєв. Тихше... Заспокойся... Заспокойся, я тебе бла-. гаю.
Любовицька. Геть! Ви всі, ви всі навмисно мене дратуєте! Всі! І ти перший! Мене ображають, а ти мовчиш! Не смій мене чіпати! Не смій!
Виходцев (знову виходить 3' своїх дверей). Та чи буде ж цьому край! Чи вгомонитесь ви хоч вночі, безумці! От уже дійсно, избави нас от лукавого! (Сідає, знесилений, на ближчий стілець.)
VII
Міцний дзвінок.
Любовицька (з жахом). Знову! Не відчинять! Це знову вони! Вони привели міліцію, НКВД і0! Скажи, щоб не відчиняли!
В кімнату вбігає Лена. Вона дуже схвильована і першу мить жмуриться від яскравого світла, затуливши очі рукою.
Любовицька. Хто це! (Робить крок до неї.) Лена (майже з порога). Де Орест? Любовицька (відступає, хапаючись за серце). Який Орест? А, це ви... Як Орест? Що ви кажете! Івлєв (скрикує). Гельця!
Лена (збентежена). Боже мій... Юліан Лавреитійович. Івлєв. Гельця! Ви тут... Яка несподівана зустріч! Що ви тут робите? (Підходить і бере її руку.) —Лена. Працюю в філармонії...
Любовицька. І бігає вночі по вулицях. Чого вам тут треба?
Івлєв (обурений). Маргарито Павлівно! Ви забуваєтесь! Любовицька. Якщо я вам заважаю, я можу взагалі вийти.
Лена (гостро). Ні, не можете! Я прийшла до вас і мушу говорити з вами, незважаючи на ваші образи. Так, я бігла по вулицях. Я бігла крізь тьму і тривогу, щоб знайти його. Де Орест? Я мушу його бачити.'
Любовицька. Ви збожеволіли! Звідки я знаю?
Лена. Як! Значить, його не було тут?-То де ж він подівся?
Любовицька (схвильовано). Як подівся? Та хіба він приїхав?
Л е н а. Через півгодини після вашого приходу. І зараз же пішов з дому. Я" гадала, що до вас, я ж сказала йому, що ви його шукали. А зараз... а зараз Євгенія Йосипівна занедужала... в неї припадок... де ж тоді його шукати...
Любовицька (заметушилась). Як! Де ж він тоді! Як же це сталося... Ні, ні, цього не може бути.
Лена. Та ще після рани. Він же поранений в голову, я сама перев'язала йому рану моєю хусткою.
Любовицька (вже вгадала правду, але боїться повірити). Ні, ні! Тільки не це, тільки не це! Ви брешете! Ви навмисне це вигадали зараз, щоб мене збентежити!
Лена (що побачила на софі свою гаптовану хустку, хапає її схвильована). Моя хустка! Значить, він був у вас, для чого ж ви тоді брешете, що не бачили його в очі! Зараз ви покличте його до мене.
Івлєв. Дозвольте, Гельця, тут якесь непорозуміння. В нас дійсно був щойно один поранений, але Маргарита Павлівна не могла його прийняти... і він...
Виходцев (з місця). І ви його вигнали з дому, так, так... щоб не було зайвого клопоту. А тепер ку-ку!
Лена. То це ж був він,.Орест! Ваш син! Ваш сип, якого ви стільки років не бачили! І коли дрля привела його до вас, пораненого, хворого, ви його не прийняли, не впізнали серцем, вигнали з дому! А ще казали, що маєте право-на нього. Святе право матері!
Виходцев. "Но избави нас от лукавого". Прокукали сина, мадам.
Любовицька (цього разу насправді вражена). Не може бути! Боже мій! Що ж... що ж робити! Орест! Орест, мій син, моя дитина, бідна, покривджена, хвора! (Хапає з рук Лени хустку І починає цілувати.) Він був тут, він прийшов до мене, дитина моя люба! Він прийшов в цей дім, де колись народився, а ми, а ми його вигнали... (Ревно плаче.) Верніть! Верніть його зараз, я кинусь перед ним на коліна, я вимолю в нього прощення!
Виходцев. Я ж казав.
І в л є в. Ну годі-бо, Маргарито. Заспокойся, ще ж нічого не втрачено. Завтра ти підеш до нього, і все з'ясується.
Любовицька. Це ти! Це ти винуватий! Ти бачив, що я хвора, ти мусив щось зробити. Геть, не можу на вас дивитись!
Виходцев. Бачите, мадам, я ж казав вам увечері, що досить однієї ночі, щоб знайти і загубити сина.
Любовицька (схоплюється). Забирайтесь геть, стара ворона! Kapp! Kapp!
Виходцев переляканий тікає. Любовицька падає знесилена па софу, сховавши обличчя в долоні. Тоді підводиться і, хитаючись, виходить у .свою кімнату.
Лена. Прощайте. (Іде до дверей.)
І в л є в (затримує її). Гельця! Я хочу вас бачити... Гельця! Лена (гнівно). Чого вам треба?
Івлєв (з мукою). Мені? Скажіть краще, чого ви знову з'явились на моїй дорозі? Два роки я хочу вас забути й не можу. Два роки ховав у ящику ту картину, як ховають кохану дівчину. Я забив залізними цвяхами кращу мрію мого життя, щастя, якому не судилося здійснитись