Л е н а. Ви знову порушили наш договір! Коли ви говорили мені два роки тому про вашу любов, хіба не казала я вам, що не можу вас покохати?
Івлєв (глухо). Казали.
Лена. Ви обіцяли не згадувати більш про це і тільки просили закінчити Псіхею, яку писали тоді з мене. , •
Івлєв. І це була помилка... Хіба можна розлучити мистецтво з душею. Я покохав вас ще міцніше. І коли я повіз картину, я дав собі слово не дивитись на неї більше... Два роки вона лежала схована від сонця, від людей, від мене. І це був злочин... І як дивно... саме сьогодні я вийняв її з цієї труни, щоб подивитись востаннє, і раптом, наче в казці, з'явились ви, немов викликана якимсь чаклуванням!
Немов ви самі, як Псіхея, як метелик, спали в цих дошках. Чи міг же я лишитись спокійним? Гельця, Гельця, невже це навіки?
Лена. Так, Юліан Лаврентійович, я не можу нічого змінити... І тепер тим більше.
Івлєв. Тепер? Чому саме тепер? (В тривозі хапає її за руки.) Ви когось покохали? Та кажіть-бо, бийте одразу!
Любовицька входить в кімнату. Лена. Прощайте! (Швидко виходить.)
VIII
Івлєв. Гельця! (Кидається до дверей, але спиняється, побачивши Любовицьку.)
Любовицька. То ось ваша правда! І ви ще будете казати, що вона не ваша коханка! Я чула все!
Івлєв (спокійно й хмуро). Цього ти не могла чути. На жаль, вона мене не кохає.
Любовицька. Ну, то ви її кохаєте! Будете й це заперечувати?
І в л є в. Ні, не буду. Так, я її кохаю. (Іде до ящика з картиною І починає ладнати.)
Любовицька. Негідник! І ви смієте мені це казати! Ви думаєте, що я поїду і покину вас тут з вашою коханкою! А, я знаю! Ви тільки й чекали, як би мене позбутись. Мене, що віддала вам стільки любові, тривоги, турбот! Що піклувалась за вас, як за дитину, що втратила через вас власну сім'ю, пошану, волю,— кинути мене для першого дівчиська, для безсоромної моделі, що пропонує всім свої принади!
Івлєв, н'е слухаючи, хмуро й мовчки прибиває дошки.
Любовицька (розлючена). Не хочете слухати! То ви ж не побачите її більше! (Хапає з стола ніж І кидається до картини.)
Сильний вибух десь поблизу і зараз же по тому виття сирен і постріли
зеніток.
Любовицька. Тривога! (Випускає на підлогу ніж.) Боже мій! Знову нальот! (Вибігає перелякана.)
Світло гасне.
Івлєв запалює свічку і продовжує забивати дошки. З своєї кімнати з свічкою в руці виходить Виходцев.
Виходцев. Хвалити бога, знову... Хоч на півгодини відпочинеш од жіночого вереску. Що це ви робите, майстре?
Івлєв (хмуро). Забиваю труну. Ховаю Псіхею.
Виходцев. Не кажіть дурниць. Псіхея не може вмерти. Хіба може вмерти душа, натхнення, любов.
Глухі розриви бомб.
Івлєв (забиваючи останню дошку). А хіба ви ніколи їх не ховали? Псіхея вмирає...
Виходцев. Щоб згодом воскреснути... З новою райдугою на прозорих крилах.
Івлєв. Але для інших... Прощай, моя люба... (Кидає на підлогу молоток.) І коли хтось інший відкриє твою труну, хай буде більш гідним твоєї любові, ніж я. (Сідає в крісло, похиливши голову на руки.) ' 4
Пауза. Далекі вибухи. Тихо потріскують свічі. Тихо з'являється закутана в чорне постать жінки.
Івлєв. Хто тут?
Євгенія (в чорному плащі). Пробачте... двері скрізь відчинені, і нікого немає. Це дім Любовицької?
Івлєв (підводиться). Так... вона в сховищі.
Євгенія (хвилюючить). Мені... мені сказали, що тут (з зусиллям)— мій син... Орест Пряхіи.
Івлєв (з видимою пошаною): А! Так ви Євгенія Пряхіна. Сідайте, будь ласка.
Євгенія (хитає еоловою й не сідає). Ні. Не треба. Де Орест? Теж у сховищі?
І в л є в. Ні. Його в нас немає. Він дійсно приходив... вірніш його привели непритомного.
Євгенія (скрикує). Ах! То де ж він?
Виходцев (не підводячись, рипучим голосом). Він же не сказав, хто він, і мадам Любовицька його не прийняла (глузуючи) — не можна ж пустити в порядний дім першого-ліпшого солдата, "но избави нас от лукавого!"
Євгенія (ще більш схвильована, хапає за руку Івлєва). Вона його не прийняла?,Не може бути! Кзжіть-бо, невже це правда?
Івлєв (хмуро). На жаль, правда.
Євгенія. І він пішов геть? (З неприхованою радістю, хапаючись за серце.) Вона його не прийняла, не пізнала^ не зуміла пізнати! Яке щастя! (Раптом хитається.) Води!
ЇВЛЄЕ і Виходцев її підтримують і садовлять в крісло. Івлєв приносить
воду.
Івлєв. Заспокойтесь, випийте води.
Виходцев. Ось тобі й тихо... Дійсно, що спокійна ніч.
Євгенія. Серце... Ви кажете, що він був непритомний? І я його випустила, не зберегла.
Івлєв. Так, рана не тяжка, але він втратив багато крові.
Євгенія. І пішов у ніч, один, безпорадний, хворий! Вигнаний двома матерями! (Схоплюється, але зараз же падає назад.) Серце!
Івлєв. Заспокойтесь, він не один, з ним був якийсь командир, майор.
Євгенія тихо плаче.
Івлєв. Не хвилюйтесь... Він же міцний юнак, справжній герой. Кажуть, що він збив чотири німецьких літаки. Ще сьогодні.
Євгенія (знову встає). І я... і я його скривдила! Раптом спалахує світло. Гудки.
Івлєв. Відбій! . Євгенія. Прощайте! Спасибі. Івлєв. Куди ж ви? Вам не можна йти. Ви ж хворі.
Євгенія. Ні, ні. Тепер я сильніша, ніж коли! О, тільки б знайти його ще сьогодні... поки ще б'ється серце. Прощайте.
Рішуче йде до виходу. В цю хвилину швидко входить Любовицька. Обидві жінки застигають на мить, мовчки дивлячись одна на одну. В слідуючу мить Євгенія зникає.
Любовицька (задихаючись). Це вона! Чого їй треба? Чого вона тут була, ця чорна птиця?
Виходцев. Шукала своє орля, якого ви не вміли приручити.^..
Завіса.
ДІЯ ТРЕТЯ
Продовження тієї ж ночі. Спалахує світло й освітлює велику, гарно обладнану кімнату в готелі, з дзеркалами, позолотою, м'якими меблями і альковом вглибині, де за важкою завісою сховані ліжко і умивальник. На підлозі килим. Дрозденко вводить вже зовсім опритомнілого, але дуже втомле ного Ореста, який зараз же сідає в крісло.
І
Дрозденко (поставивши на табуретку чемодан Ореста). Ну, все гаразд. Добре, що директор готелю старий фронтовий товариш, бачиш, який номер удружив — прямо генеральський. Але ти не слухаєш, втомився, сердешний. Ну, то лягай і спи, а я поспішаю на батарею, вранці ж, напевно, знов буде нальот. Давай свої документи, я по дорозі оформлю.
Орест. Спасибі.. (Дістає документи й дає.) Справді, я ляжу. А вранці я сам поїду на аеродром, мені обіцяли літак. (Іде за завісу.)