Євгенія під час цих слів відсахується немов від удару.
Лена (робить крок до Любовицької). Брехня! Ніхто не любив.його більше, ніж вона! Більше, як вона, що страждала і мучилась, що боліла за його честь своїм пошматованим серцем! Що виховала його в огні, що вдихнула душу героя!
Любовицька (з презирством). А ви б уже краще мовчали, приступна для всіх красуня! Спитайте мого чоловіка, що не зводить з вас очей, скільки він вам заплатив за ваше кохання, за вашу красу, намальовану без жодних покровів! Лена скрикує й закриває обличчя руками.
Івлєв (в гніві хапає Любовицьку за руку). Як ти смієш так підло брехати! Годі вже коритись і терпіти! Досить! Вона ніколи не була ні моєю, ні чиєюсь коханкою! Ти негідна розв'язати в неї черевик — в цієї чистої дівчини.
Орест (підходить до Лени і НІОЮНО віднімає її руки від обличчя.) Не плачте, Лено. Ніхто не повірив тому, що сказала про вас ця жінка. Вночі мені снилось, що ви мене покохали? Це правда?
Лена. Правда...
Орест. І ви будете мене чекати?
Лена. Як божий день! Як світ! Як мир! Я піду з вами скрізь — на війну, на життя й на смерть!
Орест (усміхаючись). В божі діла не втручаємось, а мир і перемогу здобудемо! (Швидко іде до Євгени.) Мамо! Рідна! Чи простиш ти мені, бідна, за всі твої муки, за всі тривоги цієї ночі... (Цілує її руки.)
Євгенія (здригаючись од ридань, схиляє голову йому на груди). Любий... рідний...
Сигнали повітряної тривоги.
IX
Дрозденко. Тривога!
Любовицька. Тривога! Юліан Лаврентійович! Мерщій! Ви чуєте?
Івлєв (спокійно). Йдіть самі. Все одно нам не по дорозі.
Любовицька. Юліан Лаврентійович! Я кажу в останній раз!
Івлєв. І я в останній. Прощайте. Любовицька. Ви пошкодуєте! (Тікає.), Орест (м'яко визволяючись з обіймів Євгенії). Пробач, мамо, тривога. Я повинен іти. Мені обіцяли літак. Дрозденко. Мерщій! У мене машина вниз^у.
Євгенія. Так, так. Іди. Іди, мій дорогий, мій любий! (Раптом в нестримному пориві ніжності оповиває його шию руками й цілує в губи, очі.) Спасибі! Спасибі тобі, мій рідний! Живи, перемагай, мій герой!
Дрозденко і Орест швидко виходять. Віра і Лена витирають очі. Івлєв
стоїть біля вікна.
Івлєв (підходить до Лени). Прощайте, Гельцю. Завтра я виїжджаю в Самарканд. Скажіть Оресту, щоб він забрав Псіхею. Я дарую її вам. Будьте щасливі.
Далекі вибухи зеніток.
Лена (схвильована). Спасибі... Я скажу. Івлєв. Прощайте! (Виходить.)
Пауза.
Раптом чути голос радіо. "Увага! Говорить штаб оборони міста. Група німецьких бомбардувальників під охороною винищувачів знову намагалася прорватися до міста. Ворожі літаки були вчасно зустрінуті нашою авіацією та вогнем зенітних батарей і після короткого, але запеклого'повітряного бою знищені'і прогнані. Особливо відзначився льотчик-винищувач капітан Орест ПряхІн, що один збив блискавичною атакою два літаки — "Хейнкель — 3" і "Юнкере — 88".
Віра. Орест! Яке щастя!
Євгенія. Орест! Яка радість! Він знову мій... І як завжди герой... Хлопчик мій любий...
Вона.хитається. Віра і Лена підбігають і підтримують Євгенію.
Віра. Боже мій! Що з вами? Євгенія, люба!
Євгенія (задихається). Серце! Яка радість... Він мій, він лишився вірним моїм заповітам... він не загасив вогню... що я запалила. (Непритомніє, падає в крісло.)
Віра (з жахом). Вона вмирає! Води! Лено! Господи! Євгенія, Євгенія, люба! Що з вами?
Лена. Євгенія! Голубка! (Цілує її руки.)
Євгенія. Серце... Бережіть Ореста. Нікому... не віддавайте... тільки Вітчизні... бережіть його обидві. Приберіть колодки... Височінь... ще! Як добре... Орест... (Вмирає.)
Віра. Вмерла! (Ридає.)
Дівчата в сльозах схиляються над тілом Євгенії.
Лена (ридає). Яке серце... Яке полум'яне серце. Віра. Скінчились його тривоги...
Симфонія Бетховена по радіо.
Завіса.
КІНЕЦЬ.