— А де ж ви насправді будете?
— Я заявив китайцям, що вестиму сепаратні переговори, і, правду кажучи, я їх давно веду.— Ось чому він щодня повертається так пізно! — Завтра, може, домовимось, але я не хочу, щоб Бонні знав.
Я не заперечував, бо й сам не любив Бонні, проте саме це й вирило між нами яму.
Я поїхав на ті переговори і вперто сперечався, а коли під кінець Бонні запитав мене, де Рунерт, спокійнісінько відповів:
— Поїхав до сільської комуни.
Бонні не повірив і побіг до Джо. Вона підвелася з ліж-уа й пішла гуляти'з ним. Вдень шанхайські вулиці залиті натовпом, а ввечері, коли біганина вщухає, люди виносять мати, дітей і всяке таке, щоб трохи подихати повітрям.
— Знаєте, Джо,— мовив Бонні,— Рунерт затіває щось недобре, і мені треба довідатися, що саме.
— Тільки не від мене!
— А чому? Це ж у його власних інтересах.
— Ви думаєте, я стану змовлятися за його спиною? Ви з глузду з'їхали!
— Ні,— огризнувся Бонні.— Це Рунерт збожеволів. Запевняю вас! Невже ви схвалюєте його поведінку?
— Звичайно, це бентежить мене,— мовила Джо, дивлячись на чорні хмари, що запинали буру річку.— Та що я можу вдіяти?
— Наполягайте, щоб він їхав додому. Заберіть його звідси. Китайці забивають баки бідоласі, і, коли він підпише з ними сепаратну угоду, я не позаздрю йому. Тоді всі вважатимуть його зрадником.
Зловісне небо раптом розкололось, і на них ринув теплий дощ; за якусь мить Джо змокла до нитки. Поки вони добігли до готелю, її плаття прилипло до тіла, а з волосся стікала вода. Ми зустрілись у ліфті. Обоє вони були схожі на утоплеників.
— Ви збожеволіли, Джо! — вигукнув я.— З вашим здоров'ям...
Джо просунула свою мокру руку мені під лікоть, і я провів її до номера. Переодягаючись у спальні, вона розповіла мені про свою неприємну розмову з Бонні. Руперта ще не було, Ван — теж.
— Що діяти? — бідкалася Джо.— Невже він справді збирається підписати сепаратну угоду?
— Не знаю,— ухилився я.— їй-право, пе знаю.
— Що ж діяти? Я й так ледве дихаю, а тут ще така* спека...
Мені стало шкода її, і я запевнив, що скоро все скінчиться і ми поїдемо.
Руперт З'ЯВИВСЯ лише пізно ввечері. Він одразу ж подзвонив мені, і коли я прийшов, то почув:
— Не встигла підвестися, як біжиш під дощ...
— А я навмисне,— вигукувала наперекір йому Джо.— Все, що завгодно, тільки б не сидіти тут...
— Ну що ж, я вже домовився з китайцями. Запала мовчанка.
— Підписав з ними таємну угоду? — озвалась Джо.
— Що тут таємпого? Не сказав Бонні — і все.
— Скільки? — запитав я.
Руперт дивився у вікно па босих робітників, що переводили стрілки на трамвайній колії. Вони вигуками підганяли один одного, потім пролупав дзвінок, а за ним так ударив грім, що наш готель аж задвигтів.
— П'ять мільйонів,— нарешті відповів Руперт.
і — Господи! Це ж мільйонів па півтора більше, ніж те, [па що в кращому разі сподівався Фредді.
— Що скаже Бонні? — не вгавала Джо. — Він цього пе знатиме.
— Знатиме. Від нього не сховаєшся.
— То й нехай,— стенув плечима Руперт.— Усе вирішено. Мені лишається підписати папери в Пекіні.
—. І ми поїдемо додому? — зраділа Джо. * — Поки що ні.
— Але ж ти все скінчив.
— Коли ми заїхали так далеко, шкода було б відразу вертатися.
— Ти і в Росії це казав,— вже мало не плакала Джо.— їй-богу, я більше не витримаю. їдьмо додому!
— Ось побачиш, тобі покращає,— вмовляв Руперт.— Тільки не треба стільки лежати.
— Ні, я змучилася. У мене все тіло ниє.
— А годину тому ти бігала піддощем...
— Негідник!— Джо метнулась до ванни, щоб виплакатись.
— Навіщо ви її дратуєте? — запитав я.
— І сам не знаю,— признався Руперт.
* * *
О другій годині ночі Руперт знову викликав мене по телефону.
— Справа невідкладна, Джеку. Приходьте негайно.
Я подумав, щось трапилося з Джо, й кинувся стрімголов, та коли прибіг, вони спокійнісінько сиділи в халатах біля електрокаміна.
— Джекуу— сказав Руперт.— Летимо о шостій. Щойно дзвонила Ван — вона дістала квитки.
— Я не полечу,— уперто повторювала Джо.— Не полечу в китайському літаку.
— А куди ви так поспішаєте? — запитав я.
— Треба якомога швидше підписати угоду, щоб часом вони не передумали та не дізнався Бонні. Ви потрібні мені як свідок: краще вже обійдемось без посольства.
— Я нізащо не полечу в китайському літаку,— повторила Джо.
— Чому? Адже сюди ми теж летіли.
— В Китаї я не літатиму,— монотонно твердила вона.— Особливо удвох з тобою. Досить уже того, що ми обоє тут. Хай краще загине одиц, а не обоє разом.
— Та я ж не можу чекати.
— Чому ж ти раніш від мене приховував?
*' —— Я не знав, чи будуть квитки, і не хотів тебе даремно хвилювати.— (
: Джо відхилилась на спинку крісла, підставляючи обличчя теплому струменю повітря з вентилятора. •. — Ти лети, а я залишусь. |
Так вона і вчинила. Руперт подзвонив пані Ван і повідомив, що дружина хоче їхати поїздом. Я повернувся до свого номера й знову ліг. О п'ятій офіціант' приніс мепі сніданок, я виставив валізу за двері й пішов до Руперта. Джо опиралась далі, і пані Ван погодилась її супроводити. Вони мали виїхати вечірнім поїздом, що йшов до Пекіна цілу добу.
Руперт був ладен на все, аби тільки швидше підписати угоду. Коли ми прощались, Джо стояла у дверях бліда й розгублена; я мало не вирішив теж залишитися.
— ,Не треба засмучуватись,—мовив Руперт.—Ось я влаштую все, і тоді вже ми не будемо розлучатися.
Джо вперто мовчала. Вона вважала себе глибоко нещасною, і на обличчі в неї був такий відчай, що мене аж брало за серце. Якби Руперт був трохи ^важнішим, то не залишив би її одну. Зла і до краю знавісніла, вона вже ледве трималась, бо в ній визрівав той відчайдушний спалах, що, як і Руперта, міг штовхнути на все. І те, що вона вчинила по дорозі до Пекіна, було таким жорстоким, і щодо неї самої, і щодо Руперта, що найщасливіший шлюб розлетівся б на друзки.
Розділ тридцять другий
Ми підписали угоду о третій. Оскільки вона була надто громіздка та ще й двома мовами, довелося таки добряче попотіти.
Тепер, коли в Руперта уже склалася власна думка про Китай, він мав зробити практичні висновки. Але в цьому йому завадила Джо.
Тільки-но ми вилетіли з Шанхая, як Руперт забув про існування Бонні, і той хоч-не-хоч мусив гнатися за нами. Бонні виїхав тим самим поїздом, що й Джо; у нього було свое купе, а в Джо і Ван — свое.