— Руперт обманув мене. Це дуже негарно,— жартома . сказав Бонні, коли Джо зайшла до нього в купе.— Ви повинні були мене попередити.
— А вам пе слід було зразу гладити його проти шерсті.
— Зате він тепер гладить мене проти шерсті.
Джо тільки стенула плечима: хай собі чубляться. Але чому вони так ненавидять один одного?
Весь ранок вона дрімала, потроху пила чай, який подавали кондуктори, що ходили коридорами, добиваючи останніх мух. За вікнами вагонів миготіли поля з тисячами китайських селян, які бабрались у мокрій землі. А поїзд все мчав і мчав повз соргові, рисові та бавовняні поля, повз безліч маленьких горбиків — недоторканих могил предків. Не видно було ні тракторів, ні, машин. Все тут таке чуже; лиш коли поїзд перебігав міст або зупинявся у великому місті, перед очима з'являлося щось знайоме, незважаючи на східний колорит.
— Ви так замріялись,— урвав Бонні плин її думок. Вони обідали у нього в купе, щоб уникнути Ван, і Джо
нітрохи не здивувалась, коли Бонні раптом згадав, що він мужчина, й почав настирливо упадати біля неї.
— Слухайте, Брайєн, ви, здається, забулись,— відштовхнула вона його руку.
— Джо, адже ми тут зовсім —одні, як на безлюдному острові.
— А що скаже ваша дружина?
— У жінок своє інтимне життя, і ви це знаєте з власного досвіду,— засміявся Бонні.
— Ви маєте рацію,—погодилась Джо,—чоловіки зовсім не знають жінок.
Вона ображено подумала, що Руперт даремно залишив її в поїзді віч-на-віч із цим Бонні; коли щось трапиться, хай нарікає на себе.
Та того разу нічого не трапилось.
Після обіду вона лягла й марно намагалась заснути: вагон трусився й гуркотів, а коли зупинявся, в парке купе вривалися голоси китайців. Потім поїзд шалено мчав далі крізь зливу, куряву, шумливі потоки і знову раптово, гальмував. Все це здавалося нестерпним: вона ніяк пе могла змиритися з думкою, що їде без Руперта в цьому чужому й далекому світі незрозумілих людей. Сльози почали душити її, і Джо впала на подушку, прикривши обличчя товстою книжкою, яку читала: екзотичні "Мандарини" Сі-мони де Бовуар, повні, шалених пристрастей. Цю книжку хвалила Пеггі й дала Джо в дорогу.
Увечері, сидячи проти Бонні, Джо вже почувала себе краще, хоч думка про цілу ніч самотності страшенно гні-
"гила її. Коли Бонні поклав їй руку на груди, Джо не пручалася. Злість проти Руперта тр нападала, то відходила, ^ коли злість зникла, вона страішенпо здивувалась,, чому ще жене геть цього типа. І
Г — Не смійте! і
; Бонні ніби й не чув. І Джо здалося, що вона жадібно |й співчутливо дивиться на себе збоку, жде якогось спалаху або прозріння, а тіло підказувало, що вона може знайти його у хвилинному забутті.
* — Господи! —=т— зітхнула вона, коли Бонні домігся нарешті свого.
І Джо зрозуміла, що впали моральні підвалини, які підтримували її все життя. Знову й знову звинувачуючи у всьому Руперта, вона нишком проплакала всю ніч і думала про дітей: як би там з ними чого не трапилось — адже впало саме те, що дало їм життя і досі надійно оберігало їх.
Вранці, коли прибули на ультрасучасний пекінський вокзал, Бонні хвацько підхопив її під руку.
— Не чіпайте мене! — закричала Джо.— Не смійте навіть підходити до мене!..
— Чого так нервуватися, Джо? — м'яко запитав Бонні; він прекрасно розумів її стан, але хотів її заспокоїти.
— Якщо Руперт дізнається, він уб'є вас.
— Навряд,— посміхнувся він, дістаючи валізу.— Руперт аж надто великодушний.
— А ви — лицемір!
— Мушу вам сказати,— по-філософськи прорік Бонні,-— що великодушні завжди одружуються із стервом, а ви, коли хочете знати, поводитеся як справжнє стерво.
Вона й сама це розуміла, але раптом подумала, що Бонні, мабуть, мстився Рупертові, і їй стало зовсім гидко.
Розділ тридцять третій
. Ми з Рупертом чекали Джо на вокзалі. — Мені вже краще,— заявила вона.— Коли ми поїдемо Ідодому? '
4 — Не знаю,— відповів Руперт.— Хотілося б ще на дещо поглянути...
Джо не заперечувала, тільки дужче притулилася до нъо-ро. Вона вирішила вгамувати себе і ні в чому йому не пе-фечити: може, хоч цим спокутує свою випу. Бонні мовчки
217 9 д. Олдрідж
плентався за ними, а Джо без угаву щебетала, і я розумів, що між ними щось трапилось. Потім вона мені все виклала, як на сповіді.
— Заспокойтеся, Джо,— спромігся я видушити з себе,— Вважайте це нещасливим випадком...
— Нещасливий випадок! — вигукнула вона. — Я вробила це навмисно. Руперт псує-мені життя, а я — йому.
Ми обоє розуміли, що Руперт нічого не повинен энати, і водночас були певні, що шила в мішку пе сховаєш.
* і *
Цілих два дні ми донесхочу оглядали школи, лікарні, університет (студентів не бачили, бо саме були канікули), текстильні фабрики, десять гігантських павільйопів сільськогосподарської виставки. Джо ні на що не нарікала. Вона горнулась до Руперта, не відходила від нього, була з ним лагідна, запобіглива. Руперт не вбачав у цьому чогось поганого, хоч добре знав Джо й підозрював, що це неспроста. Та нічого не питав: його захоплювало все, що ми бачили.
Ми відлітали у середу вранці, і на прощання пані Ван привезла з собою в аеропорт свого п'ятилітнього хлопчика Сяо Біна. Він промарширував,-ніби маленький солдатик, серед офіційних представників з міністерства. Власне, його ім'я й означало "маленький солдат", і він упевнено тупав по землі, яка тепер уся належала йому.
Хоч як це дивно, Ван не могла впоратися з ним. Скільки не гукала, він марширував і далі, кумедно примовляючи: "Ба, бей, бін". Коли ж мати попрохала його підійти до нас, він глянув, мов генерал на параді, і знову рушив під оте "ба, бей, бін".
— От неслухняний. В Китаї ми, на жаль, потураємо дітям.
Вона несміливо глянула на мене: кам'яна квітка розцвіла, адже обов'язки кінчалися, і ми назавжди випадали 8 її життя.
Російський лайнер злетів угору.. В Лондоні ми будемо десь надвечір. Ми летіли високо понад хмарами і в цій алюмінієвій коробці буяй недосяжні ні для вітруі ні для холоду, ні для спеки.
Аждесь над Сибіром Руперт із співчуттям згадав' про Бонні: той відмежувався від Руперта і повернувся до Шан-
хая, щоб, за дорученням гонкопгських бапкірів, вести далі переговори щодо китайських крмпаньйопів фірми "Ройс".