Бідний Том спав у своєму брудному дров'яному візку, а вуличні хулігани жбурляли в нього камінцями. Син Бідного Тома причаївся на другому боці курної вулиці, вичікуючи, коли припиниться цей камінний дощ і можна буде одвезти батька додому.
Едгар ховався за ганком поштової контори і не міг бачити того, що там відбувалося, але він чув, як хулігани виспівували дзвінко, наче годинник, що відбиває час:
— Бідний Том — псих! Бідний Том — псих!
— Бідний Том п'яний! Бідний Том п'яний!
— П'яний, п'яний, п'яний!
— Уже третя година, Томе, пора додому. Ану, Едгаре! Одвези додому свого батька. Чуєш, Едгаре Аллан, вилазь і вези його "додому, додому, де він забуде втому"!
Едгар виглянув із свого укриття, але не рушив з місця, а каміння і насмішки без упину сипались на сонного батька, обличчя якого дихало безтурботним спокоєм. Едгар бачив, як падало каміння, і знав, що кінець кінцем один з них влучить батькові в лице і залишиться шрам. Хлопчик хотів одвезти батька раніше, ніж той прокинеться.
Едгар бачив трьох юнаків, які стояли, обіпершись об стовпи веранди готелю Принс-отель, але не міг примусити себе зустрітися з ними віч-на-віч. Хлопчик знав, що вони тільки цього й чекають, і каміння зразу ж почне падати біля його босих ніг, змушуючи його скакати і пританцьовувати. Це була улюблена витівка Оззі Олда, того самого, що стояв тепер біля готелю поруч з маленьким Патом Мерфі; обидва вони були напідпитку.
— Ану, спробуй влучити йому каменем у рот, — заохочував Оззі приятеля. — Три проти одного, що ти не влучиш у борлак. Два проти одного, що не влучиш у пуп, і один проти одного, що взагалі схибиш.
— Бідний Том, — заспівали вони знов, і Едгар зрозумів, що зволікати більше не можна. Зараз Пат Мерфі почне жбурляти каміння в їхнього коня Миршавку, а якщо безсловесне створіння стерпить це, то один із них підійде і дасть йому такого штовхана в бік, що він помчить світ за очі.
Едгар уявив собі цю страшну й смішну картину і подолав свій страх. Він виліз з-за ганку, щоб кинутись до батька на допомогу.
— Гей, Едгаре! — сказав хтось, перш ніж він устиг це зробити. — Що з твоїм батьком? Він, здається, п'яний, га?
Хлопчик упізнав поштмейстера Пула, зупинився і відповів:
— Так, містере Пул.
— Твій старий божевільний, Едгаре, — сказав містер Пул, — але ж він не алкоголік. Чого ж це він напивається до нестями кожних півроку?
— Не знаю, містере Пул, — пробурмотів Едгар, скоса позираючи на Оззі Олда.
— Чому в такі дні він ні з ким не обмовиться й словом? — не відставав містер Пул від босоногого хлопчика, який переступав з ноги на ногу, поглядаючи на протилежний бік вулиці. — Жодним словечком. Що це з ним, га?
— Не знаю, — відповів Едгар.
— Чому ж це ти не одвезеш його додому? — запитав містер Пул у Едгара, але хлопчик тепер знову завагався і не годен був ступити й кроку. — Ці бандити виб'ють йому око. Йди!
— Іду, — відповів Едгар, палаючи від люті до містера Пула. Завжди він стоїть і нахабно сміється, стежачи, як городяни знущаються з Бідного Тома, а тепер ось захотів ще й командувати. Але щось треба було робити, і хлопчик, поклявшись про себе жорстоко помститися містерові Пулу і всьому місту, пустився бігти через вулицю.
Пат і Оззі помітили Едгара, коли той обходив мастикове дерево, щоб непомітно скочити на візок ззаду. Тут вони закричали:
— А ось і Едгар! Ану, Едгаре! Що ж ти не забереш свого батька, Едгаре?
Вони пританцьовували на місці, кривлялися і погрожували Едгарові. Оззі Олду не важко було надати своїй потворній червоній пиці звірячого вигляду, а Пат, блідий, несміливий хлопець, що жив серед коней і в більярдних, маленький і непоказний, схожий на жокея, не міг обійтися без червоної пики, кудлатого рудого чуба й широких плечей приятеля. Оззі не спускав очей з Едгара, ховаючи за спиною руку, і з його посмішки було ясно, що зараз полетить каміння. Коли Оззі замахнувся, Едгар хотів відскочити, але тут камінці з шурхотом вдарили його по ногах, і хлопчик підстрибнув.
— Перестань кидати, Оззі! — крикнув Едгар. — Чуєш, перестань!
Пат почав награвати на удаваній волинці, наче акомпануючи стрибкам Едгара; але хлопчик пробирався все ближче до візка; удари камінців дратували його значно менше, ніж дружний регіт чоловіків, які висипали з бару. Вони стояли, обіпершись об стовпи веранди, заохочували Оззі й Пата і сміялися з Бідного Тома та його сина.
— Не чіпляйтесь до мене! — крикнув Едгар голосом, в якому чулися і сльози і благання, але разом з тим звучало щось схоже на виклик. — Мало вам таких здорованів, як ви самі? Ідіть до Неда Келлі. Не чіпляйтесь до мене!
Великі зуби Оззі були вискалені, обличчя сяяло від задоволення; не часто цьому брутальному і невгамовному парубійку траплялося знайти розвагу в маленькому глухому місті.
— Гоп, Едгаре! — закричав він, кидаючи камінь. — Ти псуєш нам усю потіху. Лови, Едгаре! Біжи!
І Едгар побіг, але побіг до візка й під крики своїх мучителів вибрався на нього ззаду. Він спіткнувся об нерухоме чорне тіло Бідного Тома, але зразу ж підхопив віжки і почав хльостати ними кобилу. Тієї ж миті до неї підскочив Пат Мерфі, високо підстрибнув з піднятими руками і пронизливо крикнув. Перелякана Миршавка стала дибки, потім рвонулась уперед, а Едгар з усіх сил натягнув віжки, щоб не наскочити на старий фордик Джека Дженкінса.
— Вперед, Едгаре! — верещали хулігани.
Але Едгар не чув. Миршавка мчала вибоїстою бруківкою, її підкови дзвеніли, наче рицарська зброя, а залізні шини коліс гуркотіли так шалено, що все місто збіглося на шум.
— Це Бідний Том, — вигукували з усіх боків,
Бідний Том трясся на дні візка, що залишав за собою рій золотистої тирси. Едгар стояв спереду, його маленьке тільце підстрибувало і здригалося при кожному поштовху, в широко розставлених руках він тримав віжки. Приборкавши нарешті Миршавку, Едгар прикрикнув і підстьобнув її віжками, і вона помчала дорогою, наче за нею гналася тисяча конячих чортів.
Крамарі та інші городяни висипали на вулицю, щоб подивитись, як безсиле тіло Бідного Тома трясеться у візку, на якому його син тікає з міста.
— Що, Едгаре, дрова везеш на продаж? — крикнув сукнар містер Дрю, найзавзятіший жартівник у місті.