І наснилися йому слони...
— Нелюде заморський закляття моє сирітське господи спаси й помилуй бідоносцю чортів!..
Єгор стояв перед Харитиною, винувато схиливши голову. У великих ящиках по-зміїному шипіли лебеді.
— У людей чоловіки то вже годувальники то вже в господі їхній усього вдосталь то вже жінки в них лебідоньки!
— Крила їм підрізати звеліли,— раптом стрепенувся Єгор.— Щоб на південь не втекли.
Заплакала Харитина. Від сорому, від образи, від безсилля. Єгор по ножиці побіг — крила різати. А Федір Іпатович у домі своєму сміхом заходився.
— Ну бідоносець чортів! Ну нетяма! Ну екземпляр!
Усі з Єгора кепкували: і треба ж, замість ГУМів з ЦУМа-ми лебедів припер! У борги вліз, людей обманув, дружину образив. Одне слово — бідоносець. Тільки Яків Прокопович не сміявся. Серйозно похвалив:
— Приваба для туризму.
А Кольці було не до сміху. Поки татко його слонами в Москві милувався, дядечка Федора Іпатовича вже тричі до слідчого викликали. Федір Іпатович з цієї нагоди Кодекс купив, напам'ять вивчив і так сказав:
— Видно, хату заберуть, Мар'є. До того йде.
Мар'їца голосно завила, а Вовка затрусився і цуценя побіг топити. Насилу Колька умовив його, та й то тимчасово:
— Якщо виселять — на зло втоплю!
Сказав — як відрубав. І сумніву не залишалося: втопить. А тут ще Оля Кузіна почала зазнаватися чогось, дружити з ними перестала. Усе з дівчиськами старшими крутилася і на Кольку наклепи зводила. Начебто він за нею бігає.
А Єгор другого дня до озера подався. Хатки лебедям поставив, а тоді й лебедів випустив. Вони спочатку поячали, крильми підрізаними поплескали, побилися навіть, а потім заспокоїлися, хатки поділили й зажили двома сім'ями в доброму сусідстві.
Влаштувавши птахів, Єгор надовго залишив їх: ходив по масиву, таврував сухостій для школи. А директорові напиляв особисто не тільки тому, що поважав учених людей, а й для розмови.
Розмова відбулася увечері біля самовара. Дружину — лікарку, що стільки разів Кольку йодом мазала,— до роділлі покликали, і директор порався сам.
— Міцнішого, Єгоре Савелійовичу?
— Міцнішого.— Єгор узяв склянку, довго розмішував цукор, думав.— То що ж нам з Нонною Юріївною робити, товаришу директор?
— Так, шкода. Хороший педагог.
— Вам — педагог, мені — людина, а Юрієві Петровичу — любка.
Те, що Нонна Юріївна для Чувалова любка, для директора було новиною. Але виду він не показав, хіба що бровами ворухнув.
— Офіційно хіба що повернути?
— Офіційно — значить, через "не хочу". Нам годиться, а Юрієві Петровичу — врозріз.
— Урозріз,— згодився директор і зажурився.
— Видно, їхати доведеться,— сказав Єгор, не дочекавшись од нього поради.— Ось ляже зима, і поїду. А ви листа напишіть. Два.
— Чому два?
— Одного — зараз, другого — згодом. Нехай звикає. Звикне, а тут я прибуду, і вирішувати їй доведеться.
Директор подумав і взявся до листа. А Єгор неквапливо курив, тішачись затишком, спокоєм і директорською згодою. І роздивлявся: сервант під горіх, саморобні полиці, книжок навалом. А над книжками — картина.
Єгор навіть підвівся, побачивши її. Червоним палахкотіла картина та. Червоний кінь топтав синювато-чорну тварюку, а на коні тому сидів хлопчина й тицяв у тварюку палицею.
Уся картина палала люттю, і кінь був незвичайно гордий
Т за цю незвичайність мав право бути полум'яно-червоним. Єгор і сам би розмалював його червоним, якби випало йому такого коня розмальовувати, бо це був не просто кінь, а сивко-гнідко — це був кінь самої Перемоги. І він пішов до цього коня мов зачарований—навіть на стілець наштовхнувся.
— Подобається?
— Який кінь! — тихо сказав Єгор.— Це ж... Полум'я це. І хлопчина на полум'ї тому.
— Подарунок,— сказав директор, підійшовши.— І символ чудовий: боротьба добра зі злом, дуже своєчасно. Це Георгій Побідоносець.— Тут директор злякано покосився на Єгора, але Єгор, як і раніше, суворо й шанобливо дивився на картину.— Вічна тема. Світло й пітьма, добро й зло, лід і полум'я.
— Тезко,— раптом сказав Єгор.— А мене в селищі бідо-носцем звуть. Чули, мабуть?
— Так.— Директор зніяковів.— Знаєте, в наших краях прізвисько...
— Я що думав? Я думав, що мене тому бідоносцем звуть, що я біду приношу. А не тому звуть, виявляється. Виявляється, не під масть я тезкові своєму, ось що виявляється.
І сказав він це з гіркотою, і всю дорогу кінь цей перед очима стояв. Кінь і вершник на тому коневі.
— Не під масть я тобі, Єгоре Побідоносцю. Та вже, значить, так, раз воно не інак!
А лебеді були білі-білі. І дивна гіркота, яку відчув він, відкривши для себе власну невідповідність, поряд з ними незабаром розтанула безслідно.
— Краса! — сказав Юрій Петрович, відвідавши Єгора. Птахи плавали біля берега. Єгор міг годинами дивитися
на них, зазнаючи незнаної досі насолоди.
Він уже побігав лісом, вишукав пару корчів, і ще два лебеді гнули шиї біля його куреня.
— Тужать,— зітхнув Єгор.— Як свої пролітають — ячать. Аж серце крається.
— Нічого, перезимують.
— Я їм сарайчика обладнаю, де кабанчик жив. Льодок візьметься — переведу.
Юрій Петрович нічого на це не відповів. Нонна Юріївна повертатися відмовилася, хоч як він просив її там, у Ленінграді, і Чувалов розучився всміхатися.
— Ну, Юрію Петровичу, пишіть заяву, щоб озеро знову Лебединим звали.
—. Напишу,— зітхнув Чувалов.
Юрій Петрович, невесело приїхавши, невесело й поїхав. А Єгор зостався: неподалік од його ділянки дорогу прокладали, і він непокоївся стосовно порубок. Але на заповідний ліс ніхто не замірявся: Філя з Черепком на будівництво дороги подалися. Черепок старі сосни з особливою насолодою у повітря висаджував: любив вибухівкою бавитися. З війни ще, з партизанщини.
Потім, однак, стихли й далекі вибухи, й ревіння машин: дорога в поля пішла, і висаджувати стало нічого. Але Єго-рові не хотілося йти з обжитого куреня, обабіч якого гордо гнули шиї дерев'яні лебеді.
Осінь біля ґанку вже балабончиками дзвеніла. Вона темною видалася, дощовою і вижила-таки Єгора з озера. Він перебрався додому. Спочатку навідувався до лебедів щодня, потім став ходити рідше. Та й сарайчик обладнати треба було: ранками вже льодок похрускував.
А та ніч на диво розбійна була. Хмари мало не за ялини чіплялися, косило з них дощем безперестану, а вітер гуляв — аж сосни стогнали. Напередодні Єгор занедужав трохи, лазеньку парну прийняв, чайку з малиною — спати б йому та спати, а він турбувався: як лебеді там? Треба б перевезти — уже й сарайчик майже готовий,— та захворів невчасно. Перекидався, пік Харитину то спиною, то боком, а близько півночі одягнувся й вийшов покурити.