— Підготуватися товаришеві Полушкіну.
— Що вони сказали?
— Підготуватися.
— Як це?
— Тихше, товариші! — невдоволено загомоніли позаду.
Єгор примовк, гарячково міркуючи, як готуватися. Він болісно пригадував потрібні слова, впрів і пропустив половину виступу. Проте другу половину розчув, і ця половина викликала в ньому таку незгоду, що він навіть трохи заспокоївся.
— Потрібні додаткові закони,— говорив промовець, суворіючи від власних слів.— Зробити жорсткішими вимоги. Карати...
Кого карати? Єгор знехотя — з увічливості — поплескав. А тут вигукнули:
— Слово надається товаришеві Полушкіну!
— Мені? — Єгор підвівся.— Мені б потім, га? Я... теє... папірці забув.
— Які папірці?
— Ну, промову. Мені промову написали, а я її на столі забув. Ви зачекайте, я збігаю.
Зал весело загомонів:
— Давай без папірців!
— А хто написав? '
— Сміливіше, Полушкін!
— Виходьте до трибуни,— сказав голова.
— Навіщо ж виходити? — Єгор усе ж таки виліз з ряду й пішов проходом.— Я ж кажу: збігаю. Вони... теє... на столі.
— Хто — вони?
— Та папірці. Написали мені, а я забув.
, Реготали, слова заглушаючи. Але Єгорові було не до сміху. Він стояв перед сценою, винувато схиливши голову, й зітхав.
— А без чужих папірців ви говорити не можете? — спитав міністр.
— Ну, то, може, не те скажу.
— Саме те. Виходьте на трибуну. Сміливіше, товаришу Полушкін!
Єгор неохоче піднявся на трибуну, подивився на склянку, в якій бульбашки бігли. Зал відразу вщух, усі дивилися на нього, всміхалися & чекали, що скаже.
— Люди добрі! — голосно сказав Єгор, і зал знову зайшовся сміхом.— Зачекайте гиготати: я не "караул" кричу. Я вам кажу, що люди —добрі!
Замовкли всі, а потім раптом зааплодували. Єгор усміхнувся.
— Зачекайте, не все ще сказав. Тут товариш говорив, то я з ним не згоден. Він законів просив, а законів у нас вистачає.
— Правильно! —сказав міністр.— Тільки вміти треба ними користуватися.
— Біда навчить,— сказав Єгор.— Та я до того, щоб біди такої не було. Воно, звісно, просто: поставив солдатів з рушницями — і гуляй собі. Тільки солдатів не наберешся.
І знов зааплодували. Хтось гукнув:
— От дає товариш!
— Ви мені не заважайте, я й сам зіб'юсь. Ми з вами при доброму ділі перебуваємо, а добре діло радості просить, а не похмурості. Злоба злобу плодить, це ми часто згадуємо, а ось що від добра добро народжується, про це не дуже. А це ж і є головне!
Єгор жодного разу не виступав і тому не дуже боявся. Звеліли говорити, він і говорив. І говорилося йому, як співалося.
— Ось сказали: поділися, мовляв, досвідом. А навіщо ним ділитися? Щоб знов у всіх однакове було, еге? Та яка ж нам користь з цього? Он у баранів, та й то вовна різна, а вже в людей — сам бог звелів. Ні, не за однакове нам битися треба, а за різне, отоді й вийде радісно всім.
Слухали Єгора з усмішками, сміхом, але й з цікавістю: слово боялися проґавити. Єгор це відчував і говорив з задоволенням:
— Та радості поки що спостерігається мало. Ось я при Чорному озері перебуваю, а раніше воно Лебединим називалося. А скільки таких Чорних озер по всій країні нашій чудовій — це ж подумати страшно! Отож треба було б так зробити, щоб вони знову дзвінкими стали: Лебединими чи Гусиними, Журавлиними чи ще як, а тільки щоб не Чорними, милі дружки ви мої хороші. Не Чорними — ось яка наша турбота!
Знов зааплодували, загомоніли. Єгор подивився скоса на склянку, що поставили йому, і, оскільки вода в тій склянці перестала пускати бульки, ковтнув. І зморщився: солона була вода.
— Усі ми в одному домі живемо, та не всі господарі. Чому таке становище? А плутають. З одного боку, начебто вчать: природа — дім рідний. А що з другого боку маємо? А маємо підкорення природи. А природа, вона поки що терпить. Вона мовчки помирає, багато літ. І ніяка людина не цар їй, природі тій. Не цар, шкідливо це — царем зватися. Син вона їй, старший синочок. То розумний же будь, не зводь у могилу матінки.
Усі заплескали. Єгор махнув рукою, пішов з трибуни, але повернувся.
— Чекайте, доручення забув. Коли хто наступного літа відносно туризму схоче, то до нас давайте. У нас і гриб, і ягода, і Яків Прокопович з човновою станцією. Розмалюємо човники: ти — на гусеняті, а я — на поросяті: ану, доганяй!
І під загальний сміх та оплески пішов на своє місце.
Два дні йшла нарада, і два дні Єгора згадували з трибуни. Хто сперечаючись: яке, мовляв, тобі добро, коли ліси стогнуть? Хто погоджуючись: досить, мовляв, підкоряти, час оглянутися. А міністр наприкінці особливо наголосив на тому, щоб знову перетворити Чорні озера на живі й дзвінкі, і назвав це почином товариша Полушкіна. А потім Єгора нагородили Почесною грамотою, похвалили, оплатили— відрядження й видали квиток додому.
З цим квитком Єгор і прийшов у готель. їхати треба було завтра, а сьогоднішній день він мав вибігати по ГУМах та ЦУМах. Єгор глянув на список речей, які просили купити, перелічив гроші, помилувався грамотою і поїхав у зоопарк.
Там довго нічого зрозуміти не могли. Довелося до головного дійти, та й той здивувався:
— Яких лебедів? Ми не торговельна організація.
— Я б і сам зловив, та де? Кажу ж, Чорне у нас озеро. А було Лебедине. Міністр каже: почин, мовляв, полушкін-ський, мій, значить. А раз почин мій, то мені й починати.
— Та я ж вам пояснюю...
— І я вам пояснюю: де взяти? А у вас їх повен став. Хоч у борг дайте, хоч за гроші.
Єгор говорив і сам дивувався: зроду він так з начальством не розмовляв. А тут і слова знайшлися, і сміливість — волю він у душі своїй відчував.
Цілий день сперечалися. До якогось начальства їздили, якісь папірці писали. Дійшли згоди нарешті, і виділили Єго-рові дві пари шипунів; побили й пощипали вони Єгора до крові, поки він їх у клітки запихав. Потім на вокзал кинувся, а там теж морока. І там просив, і там папірці писали, і там умовив. У багажному вагоні з супровідником.
Півтора дня бігав і клопотався, а про ГУМ з ЦУМом тільки біля поїзда й згадав. Та й то даремно: грошей на ГУМи не лишилося, все на лебедів пішло. Купив Єгор прямо на вокзалі що під руку потрапило, заліз у багажний вагон, пожував булки з ковбасою, а тут і поїхали. І лебеді заячали в клітках, загаласували. А Єгор ліг на ящик, укрився піджаком і заснув.