— Невже нічого не можете пригадати, товаришу Полушкін? Може, дрібницю яку, деталь? Ми знайдемо, ми громадськість піднімемо, ми...
Єгор мовчав, серйозно й суворо дивлячись у молоде обличчя слідчого, що пашіло здоров'ям і старанністю.
— Може, зустрічалися з ними раніше? Пригадайте, будь ласка. Може, знали навіть?
— Не знав би — стратив,— раптом тихо й виразно сказав Єгор.— А знаю — і милую.
— Що? — Слідчий весь уперед подався, напружився весь.— Товаришу Полушкін, ви впізнали їх? Хто вони? Хто?
Єгорові хотілося, щоб слідчий скоріше пішов. Після уколів біль відпустив, і ласкаві, неквапливі думи вже пропливали в голові, і Єгорові було приємно зустрічати їх, розглядати й знову проводжати кудись. Він згадав себе молодим, ще в колгоспі, і побачив себе молодим: голова за щось хвалив його і всміхався, і молодий Єгор усміхався у відповідь. Згадав переїзд свій сюди й півня згадав і відразу ж побачив його. Згадав веселих гусенят-поросят, гнів Якова Прокоповича, туристів, утоплений мотор, а зла в душі ні на кого не було, і він усміхався всім, кого бачив зараз, навіть двом пройдисвітам біля базару. І, всміхаючись так, він якось дуже просто, тихо подумав, що прожив своє життя в добрі, що нікого не образив і що вмирати йому буде легко. Зовсім легко — як заснути.
Але додумати цього йому не дали, бо нянечка голову в кімнату просунула і сказала, що дуже вже до нього просяться, що, може, дозволить він: надто вже людина побивається. Єгор моргнув у відповідь: нянечка зникла, а двері відчинилися, і ввійшов Федір Іпатович.
Він увійшов незграбно, бочком, наче ніс щось і боявся розхлюпати. Потоптався біля порога, то піднімаючи, то знову ховаючи очі, покликав:
— Єгоре, Єгорушко.
— Сідай.— Єгор насилу розліпив губи.
Федір Іпатович присів на краєчок, похитав головою сумно. Наче й доніс ношу, а скинути її не міг і мучився через те. І Єгор знав, що він мучиться, і знав чого.
— Живий ти, Єгоре?
— Живий.
Федір Іпатович знову зітхнув, зарипів табуреткою, а потім витяг з-під поли халата пузату пляшку.
Довго відкручував корок зашкарублими, неслухняними пальцями, і пальці ті тремтіли.
— Ти не бійся, Федоре Іпатовичу.
— Що? — здригнувся Бур'янов, очі розширяючи.
— Не бійся, кажу. Жити не бійся.
Гучно ковтнув Федір Іпатович. На всю палату. Взяв з тумбочки склянку, налив з пляшки щось жовте, запашне.
— Випий, Єгорушко, чуєш? Ковтни.
— Не треба.
— Хоч ковточок, Єгоре Савелійовичу. Двадцять п'ять карбованчиків пляшечка, не для нас зварено.
— Не для нас, Федоре.
— Ну випий, Савелійовичу, випий. Зніми ти мені тягар з душі, зніми!
— Нема в мені зла, Федоре. Спокій є. Іди додому.
— Та як же, Савелійовичу...
— Та вже, значить, так, раз воно не інак.
Федір Іпатович схлипнув, поставив склянку й підвівся.
— Тільки прости ти мене, Єгоре.
— Простив. Іди.
Федір Іпатович похитав великою головою, постояв ще трохи, ступнув до дверей.
— Пальму не стріляй,— раптом сказав Єгор.— Що не взяла вона мене, в тому вини її нема. Мене собаки не беруть, слово я собаче знав.
Федір Іпатович важко й повільно йшов коридором лікарні. У правій руці він ніс розпочату пляшку, і дорогий французький коньяк вихлюпувався на підлогу за кожним його кроком. По неголеному, чорному обличчю його текли сльози. Одна за одною, одна за одною.
А Єгор знову заплющив очі, і знову світ широко розсунувся перед ним, і Єгор переступив біль, сум і тугу. І побачив мокру від роси луку й червоного коня на тій луці. І кінь упізнав його й заіржав заклично, запрошуючи сісти й скакати туди, де йде нескінченний бій і де чорна тварюка, звиваючись, ще й досі виригуе зло.
Ось. А Колька Полушкін усе-таки віддав спінінг за шолудиве щеня з роздертим вухом. Видно, йому теж снився червоний батьківський кінь.
ВІД АВТОРА
Коли я входжу в ліс, я чую Єгорове життя. Воно кличе мене неголосно й сором'язливо, і я сідаю в поїзд і через три пересадки їду в далеке селище.
Ми гуляємо з Колькою й Цуциком вулицями, заходимо на човнову станцію, і Яків Прокопович дає нам найкращого човна. А ввечері п'ємо з Харитиною чай, дивимося на Почесну грамоту і згадуємо Єгора.
Яків Прокопович став говорити ще вченйие, ніж колись. Черепок підпав під указ, а Філя, як і раніше, трохи шабашить і багато п'є. Щовесни на другий день великодня він іде на кладовище й заново фарбує бляшаний Єгорів обеліск.
— Зачекай, Єгоре, Черепок повернеться, ми тобі пам'ятник вибудуємо. Півмісяця шабашити будемо, горла власні перев'яжемо, а вибудуємо.
Федір Іпатович Бур'янов виїхав з усією родиною. І не пишуть. Дім у них відібрали: там тепер гуртожиток. Півня вже немає, а Пальму Федір Іпатович усе-таки пристрелив.
До Чорного озера Колька ходити не любить. Там інший лісник, а Єгорові зайці та білки поступово замінюються звичайними осиковими стовпами. Так воно простіше. І зро-зуміліше...
Повертаючись додому, я неодмінно затримуюсь у Чува-лових. Юрій Петрович одержав квартиру, але місця все одно мало, бо у великій кімнаті розчісує волосся біла діва, що її Єгор витесав колись сокирою із старої липи. І Нонна Юріївна обережно обносить навколо неї свій великий живіт.
А Чорне озеро так і лишилося Чорним. Напевно, тепер уже до Кольки...