Галя. Не сердяться?.. Не сердяться?..
Оверко. Ні, вже не серджусь... не плач... Хай уже це так проходить.
Галя (йде до Оверка, втираючи сльози). Простіть же мене, таточку... простіть... я невинна... я кричала, я виривалась, а він... простіть, щоб хоч через вас я не пеклась, не мучилась.
Оверко. Якщо правда, що він, бісів син, напав тебе на безлюдді і ти кричала, виривалась, то, звісно, ти невинна, це вже я й сам допойцяв... Якщо так, то я тебе, дочко, прощаю... прощаю...
Галя. Прощаєте? Боже!., таточку!., яка я рада!., ой рада!..
Мокрина (хреститься). Спасибі богу, матері божій і всім святим, що звели на мир, на тишину... дай же господи, навсегда це...
Оверко. Тільки тепер, дочко, гляди... в другий раз не попадись...
Галя. Ні, таточку, ні... я уже й на улицю і нікуди не ходитиму... сидітиму дома, робитиму, молитимусь, та й годі.
Оверко. Ото, дочко, саме краще... не ходи зовсім на улицю. Як уже нам таке горе, то хай вона проваллям западеться!.. А мене звини, що так тебе називав, так бив... розпаливсь, знаєш, так розпаливсь, що бо' храни.
Галя. Нічого, таточку, нічого... я знаю: це хоч би й хто — досадно бачить на своїй дитині такий сором.
Оверко. Еге-ге... досадно, тяжко, соромно... як же: я твій батько, ти моя рідна дитина... я не хотів тобі лиха... я тобою втішався, думав... а воно бач що зробилось! А щоб... щоб він пропав, щоб його бог покарав, щоб він щез, щоб його собаки з'їли, сучого сина.
Галя. Не лайтесь так, таточку, не лайтесь... в мене на душі якось світліє, як ви балакаєте потихеньку, без лайки, а як начинаете сердиться, лаяться, то вп'ять темніє... не лайтесь... нічого вже не поможеться...
Оверко. Поможеться не поможеться, а якось легше, як лаєш його, сучого сина... Е, я цього не забуду... не забуду і не прощу йому, проклятому, цього сорома... не прощу., знатиме, що я не хто-небудь, а Оверко Кнур.
Галя. Простіть і йому, таточку... Що він винен, що його серце і душа линуть до моїх? Що він винен, що вони його заставили зробить оце, зробить задля свого добра, задля свого щастя, яке він надіявсь побачить у мене?! Що він винен, що, мовляв Вася, він родився, як і більша половина людей, задля того тільки, щоб цілий вік бажать і дбать собі щастя, дбать одному собі і дбать із нещастя других...— їсти й ніколи не наїдаться!.. Так простіть йому, таточку; може, чимсь і він нещасний, бідний... і чим?..— душею!..
О в е р к о. Ні, ні... не прощу. Він знав, що, окрім нещастя другому, робить великий гріх і перед богом, а зробив!.. Нащо зробив?.. Отомщу!..
Галя. Ми всі, тату, гріхи знаєм, а станем що робить, то, як казав Вася, не чуєм їх, бо почування в нас тупі, а душа черства — і треба їх гострить, розвивать, но робить це не помстою, а тихою, гарною річчю.
Оверко. А чого, як отомстиш, то якось на душі легше зробиться, а од річі, хоч і прокажеш, то... не так?!
Галя. Того, що, мовляв Вася, як ми не здержуєм себе од таких негарних діл, то душа наша ще дужче черствіе, почування ще дужче притупляються і звикають з усім поганим, низьким і все низьке показується нам гарним — од його тоді робиться легше — ми хочем нещастя другому, хочем радуваться ним... Ех. щасливий той, в кого душа чиста і на кого ніхто й не плаче й не жаліє!..
Оверко. Ні, таки що не кажи, а... нащо він мені оцей сором зробив?!
Г а л я. На те, щоб узять мене за жінку, щоб зробить себе, як він думає, щасливим.
О в ер к о. А, боже сохрани!.. Не діжде... Отакий поганий, отака яєшня, макуха, ковбаса!., та щоб я віддав за його свою дитину!.. Не діжде... Я думав за Васю, а тепер, коли таке нещастя, то живи, дочко, краще дома... жить, слава богу, є на чім.
Мокрина. Так, так.!, є на чім, є на чім... не досадуй же, моя дитино, та скажи, що в тебе найдужче болить.
Г а ля. Ніщо вже, ніщо вже... перестало... полегшало...
Мокрина. Слава богу, слава богу!.. Коли б дав господь...
Оверко. Еге — погано: ось скільки врем'я я так лютував, бився!., розпікся-бо, та так же розпікся, що й не чув, чи винна, чи ні... а це якось, дав бог, тронуло в голову... розібрав.
Галя. А... ми й забули!.. Завтра празник, а в нас таке гайно долі... (Приймає з долу те, що порозкидано.)
О в е р к о. Ти ба!.. Я й забув!.. Празник!.. І чоботи налагодивсь мазать, та й забув... хм... Завтра ж на храм...
Мокрина. Моя матінко!.. Празник!.. А в нас така буча зчинилась!.. Га?.. Отак у нас зострічають празники!..
Оверко. Хіба не призведе нечиста сила!.. Еге!., так хай, Галю, те вже мати прибере, а ти піди провітрися трохи й зайди до кума Андрія, до свого хрещеного батька, і скажи йому — хай завтра після утрені приходить до мене — поїдем на храм у Лохвицю.
Мокрина. І зайди уперед залучи теля, а то чисто вимне .корову; я тілько на хвилинку його кидала коло неї, та й забула через цю бучу.
Галя. Гаразд, гаразд. (Пішла.)
ЯВА 6 Без Галі.
Мокрина (бере віник і замітає). Хм, отакого наробить: долівка полупана, все не на місці...
Оверко (складає дещо під лавою). Та з на ж його морока!.. Хіба ж, кажу, не призведе нечиста сила.
Мокрина. Ну, мені найжальніше бідної Галі... і як-таки так бить!..
О в е р к о. Та й мені тепер жалко, а тоді... що ж, отакий сором, а тут ще й серце таке!..
Мокрина (підмітає під припічок сміття й кладе на його віник). Жаль-жаль бідної... не вмієм ми дітей шанувать!., скільки вже їх повтікало од нас на той світ!.. (Підходить до полу.) А це, дитинча маненьке, спить?.. Спить і не встало оборонить своєї бідної матері!.. Воно, манісіньке, не знає нічого... не зна$... моє манісіньке!.. (Прихиляється до його.)
Оверко (підходить). Ану, яке воно; я ще й не бачив... (Дивиться.) І... кирпате!.. Ач, ніс як задрався!.. На його, сучого сина, й скинулось... якби на Галю, то хоч би не так досадно було дивиться. (До дитини.) Ану, ти!.. Чуєш?.. Вставай!.. Ей, поженеш корову завтра пасти!.. (Торкає його пальцями.)
Мокрина. Та не. торкай-бо, а то воно сонне, то ще, не дай бо', перехід нападе.
Оверко. То що?.. Воно незаконне... Еге, треба чоботи чепурить. (Засукує рукава за лікті, бере чоботи, квач, одтикає мазницю й маже.) Еге... до кого ж би завтра на храм втаскаться?.. Мабуть, до свата Пилипа,— прошлий храм горілкою добре вгостив... удрав тоді й я гопака!..