Немає матусі!

Тесленко Архип

Немає матусі! У глухій, темній могилі вона. Тиха, спокійна лежить. Лежить і не бачить, як сонечко сяє, небо синіє вгорі. Не чує, як турбуються люде, сваряться, їздять, ходять, живуть. Як же це так? Ще ж так недавно наставало різдво, і вона, немічна, жила все ж, турбувалась, розговляться готовила, чепурила це-те. Ще ж так недавно вона так жалісливо клопоталась про мене:

— Боже мій!.. такий слабий, знесилений... Та як він і житиме, хазяйнуватиме?!

Ще ж так недавно я палець урізав собі, і вона так скуражено зав'язувала мені його.

І це нема її... Немає!.. Чи, може, це сон? Так ні. Я не сплю. Он сонечко світить надворі, сніг біліє, виблискує, цвірінчать горобці, а в хаті так сумно, так тихо, нас тільки двоє: зажурений старий батько та я. Як же це так? А може, вона ще надворі де і ось-ось увійде в хату, така: в кожушанці нагальній, бліда, худа, глибоко очі; посидить на ослінці, оддихне, потім:

— Чи ти їв що сьогодня? — спитає мене. — Візьми сальця отам трохи в ковганці. — Або: — А чого то в тебе очі так позакружлювались? Чи не болить що у тебе?.. Гляди себе, моя дитино, не ходи роздягнутий, не піднімай побагато, як що робиш отам.

Дорога матусе моя! Та хоч би ж хоч у сні тепер я почув це од тебе! Невже тепер байдуже тобі: я, хата, хазяйнування моє? Невже байдуже тобі сум мій, порання моє біля печі невміле: і борщ недокіплений, і паляниці глевкі, і в тісті усе... Байдуже?!

А було... Усе, все тепер пригадується мені. Невеличкий ще я. Жильоточка на мені черкесова, штанці вибійчані. Вечір. За садком підіймається місяць. Соловейко щебече в калині. Хрущі поміж деревом літають, гудуть. Пахне медом, кленками. А ось... загорода ось. Молочко в їй бульчить, мекає телятко в хлівці. Стоїмо: я, Сергійко, штанці у смолі, Марушка в спідничині пістрьовенькій, — меншенькі мене. Зазираєм, як матуся доїть коровку. Нахилилась. Дійничка в руці. Очіпок синій на їй, корсетина; білолиця, чорнява сама.

— Моні? — питає нас. — Мої маленькі! Ось зараз.

Процідить, наллє нам у миску, хлібця м'якенького накришить туди, посаджає нас на матці під грушею, вечеряємо. А далі... далі прокаже нам бозі, спатки покладе нас, вкриє, хрестить.

— Спаси вас, мати божа, цариця небесна... Огради і помилуй! — шепоче над нами.

* * *

Підростаємо ми. Оддали нас у школу, — непремінно! — щоб розумні були. Тому свитини, тому чобіток. Чухає голову батько, не знає, де взять.

Матуся:

— Боже мій! — турбується. — Позастуджуються діти!

Пригадую. Були раз чоботи страх порвані в мене. Були у неї цілішенькі трохи.

— На, на, моя дитино, глядися.

Оддала їх мені. А сама... Приходжу я з школи. Зимою діло було. На лаві сорочки лежать попраті, а на ослінчику вона, матуся, сидить, недоноски роззуває якісь. Онучі мокрі-мокрі у неї, так вода й біжить з їх; ноги сині, пальці позлипались та аж побабіли неначе. Викручує онучі ті, виливає воду з чобіт.

Бідна матуся! Скілько раз вона так застуджувалась!

Кремезна зроду, бадьора була, а й не підійде іноді, занедужає так. А працює було! І мішки підіймає, і це, й те. І ні дня їй, ні ночі. Так усе знесилювалась.

Підростала Марушка. Повновиденька собі, чорнобривенька, оченята карі.

— Рости, моя дитино, — було їй каже вона, — рости, та хоч у якій-небудь пригоді ставати будеш мені, біля печі хоч.

Росте Марушка, походила у школу, привчається дома.

— Це так, а не так. Чепурненько, доладненько треба, — муштрує матуся її.

Береться Марушка. Чепурить і хату вже, і біля печі вже вміє. Така рада матуся. Підріс і Дениско. Був самий найменшенький. Такий карапузик утішненький. Хату замітає оце, соломку пхає у грубу. На коліна лізе тобі, по пиці гладить тебе, сміється, щебече. Втішається матуся. Та... прокинувся тиф у селі. Поховали після Нового году Дениска, а днів через скільки й... Марушку. Звалилась [матуся], не знає, що вже й робити.

— Та моя ж і помічнице, та моя ж і жалібнице! — за Марушкою плаче. — Та що ж це таке, та поки вже ми й ховать будемо вас?!

Бідна! Скільки вона перенесла горя того. При мені вже тоді з діток Марушка четверта в могилу пішла. А поки ще й мене не було! Розказувала:

— Холод у хаті, голод. Було двойко перших, чималенькі уже, — померли. Потім після цих двох було четверо, бігунчики вже, та прокинулась хвороба, та... за один тиждень усіх... подушила. Двох дівчаток одного дня. Лежать: одно на лаві, друге на столі.

— Легко сказать! Трохи й не збожеволіла я, — каже, — тоді. Тут ось були дітки, щебетали, бігали, а тут і нема!

Перенесла! Та хіба ж тільки це?

* * *

Поховали Марушку, — зісталось нас двоє: я та Сергій. Сергій кончив второкласну, — й у второкласну школу ходили ми, біля нас недалеко вона, — учителювати пішов. А я, що, мовляв, "розсуждав, залазив у єресь", не кончив і пішов у писарі. Високомір'я, низькопоклонство, хабарі!.. Остогидло писарювання мені, оселився дома. Голодний, обірваний, та сам собі пан!.. Ліс, поле, місяченько, зорі, соловейко щебече... Ходжу, про "карі оченята" мрію, про ціль життя, про щось гарне, велике, божественне... Тільки... все ж нудьгую. Так мрії мріями й зістаються. Як ось настав рік 1905. Заворушилися люде. Кличуть до боротьби за рівність, братство, свободу! Боже! Боротьба за рівність, братство, свободу! Так от де я знайду собі і ціль життя, і карі оченята, і щось гарне, велике! Ухопився за це я. Розказую селянам, книжечки їм читаю. Трусять мене, трусять брата. Заарештовують мене. Плаче матуся.

Аж ось 17 октября. Маніфест про свободу! Боже! Значить, жить на світі є для чого?! Значить, є на світі братство, правда, добро?!

Заснувався "Крестьянский союз" . Почав і я працювати у йому. Гуртую селян, це-те їм, мирне, любе. Так мені весело, гарно. Так ось-ось воно ціль життя та!.. І тут почалось... Знов заарештували мене... Отут ще!.. Скільки ще тут перетерпіла горя матуся.

Перш ніж заарештувать мене, попорипала поліція хату. Ховався я. Було кого заарештують і б'ють. І я то по родичах вештався, то що. І от було хвалиться матуся мені:

— Часто й серед ночі, — каже, — слухай: гримлять козаки. Хату обступлять тобі, перекидають усе, на горище лізуть з огнем. Кричать на батька, на мене: "Де він? подай нам його, сякого-такого!" А раз, — каже, — батько сказав щось не до вподоби їм, вони й давай шмагати нагайками його, сам становий звелів. І стіни й стелю в хаті оббили.