Розвиднялось надворі. Наставав день третій року 1910, похмурий, сумний.
* * *
Клав і в домовину... в домовину... її, матусю мою!.. Була вона вбрата в сорочку дівочу, керсет, запаски, платком чорним пов'язана. У руках хрест, свічку держала. Взявся за рушник, на якому вона головою лежала і... що таке? Мертве лице її повернулось у мій бік, неначе спитати хотіла мене: "А як ти житимеш це?" І скільки я не силкувався, щоб виправить його, так і зісталось.
Вечоріло. Сніг по кладовищу білів. Голосили дзвони. Вітер холодний корогвами матляв. Хмарно було. І тоді... тоді матусю мою, матусю, що дала життя мені, що ось стільки літ піклувалась за мною, страждала, мою неньку рідненьку накрили віком важким, гвіздками прибили і... у яму... у яму впустили... поруч з Дениском... Та хоч би ж хоч карточка фотографічна після неї зісталась була!
* * *
Скажи ж тепер мені, матусю моя: чи ще коли годувати молочком будеш нас так? молитви над нами так шепотіти? так піклуватися за мною?.. хоч через мільйони год?.. Чи ні вже, ні?.. А скажи: що ти там почуваєш тепер?.. Ти, що так молиться було кажеш мені, щоб хоч там не страждать?.. Що ж тепер там?.. Скажи пак!.. Ти ж було клопочешся мною, як жить буду я. Скажи ж тепер, тепер усе відомо тобі: для чого пак жить?! Яка там нагорода за страждання-життя!.. Спокій, вічний спокій, небуття?! І це ми розлучились з тобою і розлучились навіки, навіки?!
Ой страшно, сумно, матусю!
Спи... Спи з миром, ненько рідненька!