— То ви гадаєте, що я не знаю системи Станіславського? — Я обвів поглядом усе сузір'я шкільної самодіяльності.
Всі дивилися на мене з недовірою, а найбільше в моїх словах сумнівався Арутюн Акопов — зірка фокусів і самодіяльної маніпуляції. Останній фокус, який він показав учора в класі перед уроком, він назвав: "Закони фізики неповажаючи..." Фокус так собі, нікчемний. Акопов клав на долоню лінійку, потім повертав долоню до підлоги, і лінійка за законами гравітації падала додолу. Потім він знову піднімав лінійку, знову клав її на долоню і знову повертав долоню, і цього разу лінійка вже не падала додолу.
— Воно, звісно, в кожному ділі є свій фокус,— сказав я, звертаючись більше до Акопова, ніж до інших.— Твій фокус, Арутюн, полягає в тому, що в тебе пришита до манжети тонка шовкова нитка тілесного кольору. Ось під цю тонку міцну нитку ти вдруге, ледь помітно згинаючи долоню, засовуєш лінійку.— Я помовчав і додав: — Але в системі Станіславського нема фокуса, в ній є секрет. А секрет цей полягає в тому, що...— я знову зробив паузу, схожу на три крапки, і повів далі: — Погляди Станіславського на майстерність актора вироблялись на основі реалі стич-
них традицій російського театрального мистецтва XIX віку, закладених творчістю Олександра Сергійовича Пушкіна, Миколи Васильовича Гоголя, Олександра Миколайовича Островського, які знайшли своє втілення в грі Щепкіна, Шумського, Мартинова, Садов-ського,— перераховував я прізвища, і це перераховування давало мені справжню насолоду.
Потім я сказав, що він, тобто Станіславський, намагався осягнути загальні закони акторської творчості. Потім я зупинився на тому, що в нього була (і я ледве не сказав: "як у мене") велика схильність до самоаналізу, про що свідчать його щоденники (і я знов ледве не сказав: "як і мої"). Але тут мене несподівано перебив голос Киркинського:
— У мене є мала надія, що ти, Іванов, не знаєш, у якому році зустрілися Станіславський і Немирович-Данченко?
— У 1897 році,— сказав я, набравши якомога більше повітря,— відбулася зустріч Стані славського і Не-мировича-Данченка, в результаті якої виник...
— Пропустити Все стороннього,— сказав Кутирьов, полотніючи і хапаючись за поручні сходів. Маслов відійшов од дверей, і я, рвонувши їх до себе, увійшов до актового залу.
— Ти бачив, як літає міль? — спитав мене Маслов, що ув'язався за мною.
Я зупинився. Маслов прокреслив у повітрі чудернацьку, заплутану лінію.
— Так і думка твоя, її прослідкувати неможливо... Ось ракета летить і... міль летить теж. А яка різниця?! — бурмотів він, ідучи слідом за мною. Проте я його вже не слухав. Я вмостився в сьомому ряду. Хоч я і попередив, зайшовши до актового залу, всіх учасників генеральної репетиції, що я прийшов, тож можна починати, і хоч Борис Кутирьов трохи таки зневажливо поставився до моїх слів: "Іванов прийшов! Можна починати!", але генеральна репетиція ніяк не починалась. Весь час когось, а чи чогось не було на місці. Потім, коли щось або хтось з'являлось чи з'являвся, то щезав ще хтось або щось кудись пропадало. Ні, ця справа несерйозна і несерйозні ті люди, котрі нею займаються. Всі галасують, сперечаються, лають-
I ся, а найбільше Борис Кутирьов.
— Слухай, Кутирьов,— сказав я, звертаючись до Бориса,— от я дивився документальний фільм про запуск космічного корабля, у них усе інакше робиться. Там кожен на своєму місці, ніхто нікого не шукає, ніхто раптом не зникає і ніхто не з'являється раптом. Чому б і тобі, за їх прикладом, не запровадити спочатку п'ятнадцятихвилинну готовність, потім десяти-хвилинну, потім: вісім, сім, шість, п'ять, чотири, три, два один... і — "Пуск!"
Кутирьов подивився на мене .з сумнівом, і я зрозумів, що ця пропозиція для нього занадто складна. Тоді я пом'якшив свої вимоги й сказав:
— Слухай, Кутирьов, є така брошура, під назвою "Психологічні аспекти розстановки кадрів". Там говориться, що, добираючи і розставляючи кадри, доцільно керуватися положенням про співвідношення вроджених і набутих якостей людини, на базі яких формуються здібності. Здібності в психології — це комплекс вироблених в процесі діяльності досить стійких ознак особистості, що є умовою успішного виконання деяких видів діяльності.
Після цих слів Кутирьов подивився на мене ще 8 більшим сумнівом і попросив:
— Іванов! Змилуйся!
І я змилувався. Я замовк. А Кутирьов спитав:
— Ти працював над роллю?
— Якщо ви оце (я показав рукою на кавардак на сцені) вважаєте працею, то я працював!
Нарешті всі і все якимось чудом опинилось на своїх місцях, і Борис Кутирьов виголосив довгу й туманну промову, щось подібне на лекцію про акторську майстерність і техніку сценічної мови...
Слова, слова які: "майстерність", "техніка сценічної мови"! В кінці своєї промови Кутирьов покликав на допомогу Олександра Сергійовича Пушкіна, який нібито сформулював геніально у віршах всю суть акторської майстерності: "як роль свою ти вірно зрозуміла і як розвинула її"... в розумінні розкрила,— пояснив Кутирьов,— "з таким мистецтвом, ніби ті слова породила не пам'ять рабська, а гаряче серце!"
"І на це,— подумав я, люто стискаючи тенісний м'яч у руці,— витрачається пам'ять і серце". Я поклав руку на пульс — серце билося, як завжди, п'ят-
десят два удари на хвилину. Звичайно, присутність моя на генеральній репетиції була для мене найважчим перевантаженням за останній час. І це цілком зрозуміло: у мене не було ніякої адаптації до театру. Я вже навіть не пам'ятаю, коли останній раз був у кіно. Оскільки порівняно легко людина витримує перевантаження у напрямку від грудей до спини, це показав досвід космічних польотів, то найкращим положенням космонавта в кріслі є положення під кутом в сорок п'ять градусів до напрямку, в якому діє прискорення. Правда,' під кутом вісімдесят градусів до напрямку дії прискорення космонавт здатний витримати надзвичайні перевантаження — у двадцять шість з половиною разів. Воно, звісно, в актовому залі я не міг прибрати вісімдесятиградусного положення перед перевантаженнями, які я чекав від шкільного концерту. Тоді б мені довелося дивитися концерт лежачи, що, я переконаний, викликало б у зірок шкільної самодіяльності повне непорозуміння і шок. І взагалі, я б ' з задоволенням зараз сидів у своїй кімнаті, дивився б у телескоп на справжні зорі, а не на цих "зірок шкільної самодіяльності", як назвав свою трупу Борис Кутирьов.