— А чи настільки вона безумна, як сказав Нільс Бор,— запитав усіх присутніх Лев Киркинський,— щоб стати геніальною?!
Під час цієї розмови всі, звичайно, не зводили з мене очей, а точніше, з мішка з баластом. Я поставив його на сходинку перед собою.
— Ще-одна загадка,— сказала Віра Данилова,— мішок... Що це за мішок? І що б це мало означати?
— По-моєму, це історичний мішок, котрим хтось, когось, колись із-за рогу торохнув,— висловив припущення Киркинський.
Я, звісно, міг нокаутувати Киркинського одразу, особисто, але мені потрібно було нокаутувати всіх одразу.
— Римський поет і сатирик Ювенал приблизно дві тисячі років тому писав,— сказав я, звертаючись до всіх одразу і особисто до Кутирьова, який то виглядав з-за широкої спини Маслова, то ховався за нею,— що люди, які тиняються без діла (слова "тиняються без діла" я підкреслив інтонацією), вимагають лише хліба і видовищ!..— Сказавши це, я спробував увійти до актового залу. Однак охорона, на чолі з Масловим, не пустила мене.
— Всестороннім і стороннім вхід забороняється,— сказав Маслов, звертаючись до мене.— Стороннім —у тому розумінні, що сторонні — це ті, хто не бере участі у спектаклі.
— У вас тут буде генеральна репетиція? — спитав я Маслова.
— Генеральна,— підтвердив Маслов.
— А знаєш, чому вона зветься генеральною? — спитав я у Маслова.
— Чому? — спитав Маслов.
— Тому, що на цій репетиції буде присутній генерал Іванов, тобто я. Я взагалі здивований, що не отримав запрошення, офіційного запрошення на генеральну^
Ш
репетицію. Вам би годилося запросити мене, порадитись зі мною, отримати, врешті-решт, мій дозвіл.
— Крупноблочна думка,— сказав Лев Киркинський.
— А що ти від нього хочеш? — здивувався Маслов.— Адже він зараз спить, а у сні людина не відповідає за свої слова і вчинки.
♦Що таке? Що таке Що таке? — застрибало у мене в голови— ЗВІДКИ ВОНИ знають про сон наяву і про яв уві сні? Відбувається дивна річ, десь проникає інформація, але яким чином і звідки?" Я знову спробував силою пройти до актового залу, не дуже, проте, напираючи, але мене знову не пустили.
— Ви що, хочете, щоб у повітрі з'явилися невпізнані літаючі предмети? — спитав я.
— Потомок Чінгісхана,— сказала Лена Марченко.
— Частинка нейтрино,— сказав я,— не вступає в реакцію ні з ким і ні з чим на світі.
— Тобі за все пора б уже і голову відірвати,— сказав Маслов.
— Є такі... так звані, я навіть не знаю, як їх назвати, ну, одним словом, планарії. Якщо у планарії одірвати голову, вона в неї знову виростає,— відрубав я.
— Планарії відривати голову не варто,— сказав Лев Киркинський,— а тобі варто.
— Коли ви встигнете, я не кажу — зможете, одірвати мені голову, на той час вона в мене вже буде реге-нерируватись.
— Невже і" справді є такі, планарії, чи як їх там? — спитала мене цього разу цілком серйозно Віра Данилова.— Я гадала, тільки у ящірки хвіст відростає.
— Так, є! Коли одірвана голова відростатиме, я вам дозволю відірвати свою голову, щоб продемонструвати.
— Уявляю, як це буде жахливо,— сказав Віктор Маслов,— дві голови Юрія Іванова! Тут від одної стільки неприємностей, а то дві!.. Хоч з планети Земля тікай!..
— Хлопці, та пустіть ви його,— сказав Кутирьов,— його все одно не переговориш.
Я підхопив свій мішок на плечі і...
— А це? — спитав Кутирьов, покосившись на мішок із спресованою тирсою.— Це в тебе не вибухне?
— Якщо мені ваші штучки-дрючки сподобаються, то не вибухне...
— Але ж він справді сторонній,— зупинив моє просування Маслов,— сторонній для нас і для усієї нашої справи. Аби він хоч трохи розумівся на театрах...
— Коли з ним б'єшся,— підтримав Киркинський Маслова,— тоді ще від нього можна щось запозичити. А тут... Навіщо він нам очі мозолитиме?!
— Я, звісно, у ваші безглузді ігри не граю, але я знаю правила всіх, навіть найбезглуздіших ігор!
— Сказав містер Ікс плюс Ігрек мінус Зет...— уколола Марченко.
— Знаєш, Іванов,— сказав Борис Кутирьов,— хоч ми і вважаємо .тебе всебічно розвиненою людиною, проте в цій твоїй розвиненості є своя ущербність і своя межа. Навіщо ти лізеш до нас на репетицію, нічого в ній не тямлячи?
— Ти ж у системі Станіславського ні бум-бум,— підтримав Кутирьова Лев Киркинський,— а у нас тут зібрались зірки шкільної самодіяльності.
— Так,— зупинив я Киркинського і вольовим жестом і ще більш вольовим поглядом.— Значить, ви зірки шкільної самодіяльності, і, як зірки, ви вважаєте, що я не знаю теорії Станіславського?
— Так, ми в цьому переконані,— уперся Киркинський.— Читав ти надзвичайно багато і знаєш тільки те, що знаєш і скільки знаєш, але не більше, а про систему Станіславського, я переконаний, ти не маєш найменшого уявлення.
— Ти, Киркинський, маєш рацію тільки в одному: в тому, що я не вивчав систему Станіславського, не вивчав, але...—я обвів зірок шкільної самодіяльності телескопічним поглядом і додав: — Але я її знаю назубок!
Настала така, я б сказав, фокусницька пауза, під час якої зі мною сталося щось дивовижне для мене самого, хоч я давно звик нічому не дивуватися в собі. В мені виникло відчуття, що я знаю і чудово розбираюсь у системі Станіславського. Це відчуття переросло в мене у впевненість, що я дійсно знаю і розбираюсь у системі Станіславського, хоч я жодного разу не брав до рук книжки про цю систему.
Здається, вдалося витиснути з мого мозку в розумінні ККД ще якусь частинку какедешок! Це вам уже не шість на шість, як сказав дядько Петро, це вже, може, всі шість на вісім.
Те, що відбудеться далі, дорогі товариші нащадки, я повинен спершу пояснити. Спочатку для самого себе, а потім уже й для вас.
Як могло статися таке, що я, не вивчаючи системи Станіславського, раптом чудово в вій розбираюся? Як це вийшло? Обчислювальна машина може вирішувати будь-яку математичну задачу, починаючи з таблиці множення й кінчаючи найскладнішими інтегралами, бо всякий, бодай найскладніший розв'язок, в точною комбінацією різноманітних цифр. Отже і мої знання системи Станіславського народилися самі собою із таємничої таблиці поваги до знань, накопичених людиною, таблиці поваги, якою мій мозок, напевне, володів чисто механічно. Адже будь-які знання — це теж ніщо інше як точна комбінація точних слів.