Надзвичайні пригоди надзвичайного космонавта

Сторінка 53 з 53

Валерій Медвєдєв

— Я тоді' забула залишити тобі твої спогади,— і простягнула мені мій зашифрований зошит.

Я взяв свій щоденник і засунув у кишеню куртки.

— А як все-таки до тебе потрапили мої спогади? — Я ніяк не міг збагнути цього.

— А мені тітка Паша їх передала. Вона сказала: "Я живу на першому поверсі, а тут, видно, дуже важливі документи... Ти ж живеш на дванадцятому поверсі, то в тебе вони краще-збережуться".

Після цих слів ми ще довго стояли мовчки, потім Таня поглянула на небо й сказала:

— Птахи відлітають...— Потім помовчала й додала:— Виявляється, вони в польоті орієнтуються по сонцю, зорях і силових лініях магнітного поля Землі.— Потім вона знов помовчала і знову додала": — А мені здається, що не обов'язково всім знати, як і дякуючи чому орієнтуються птахи, відлітаючи у вирій. Хто вивчає польоти птахів, той хай і знає...

Я помовчав.

— А ти ці дні не тренувався? Я промовчав.

— Ну й правильно,— сказала Таня.— Навіть знамениті космонавти не кожного дня тренуються...

Я промовчав. Таня теж замовкла. —Так ми стояли мовчки дуже довго. Потім я її спитав:

— А вірші — це ти сама написала?

— Які ■ сама написала, які у тата взяла,— відповіла Таня.— У мене тато дитячий письменник, тільки він не поет, а прозаїк. У нього є друг, він артист, Маврикіївну грає, стару бабусю, ти його, певне, бачив по телевізору. Вони з татом хотіли п'єсу написати, але вона у них не вийшла, а вірші залишилися. Залишилися і, як бачиш, пригодилися.

— Як бачу...— погодився я.

Потім Таня кивнула мені головою і пішла алеєю. І я чомусь пішов за нею.

Ми довго блукали з Та нею Тополевою Парком культури і відпочинку. Я все не наважувався, а потім сказав:

— Ти знаєш, а я все-таки написав вірш про серце. Хочеш, я прочитаю тобі?

Таня зраділа. І я почав читати:

Людина про серце немало

Віршів і балад написала.

В них серце б'ється крізь тривогу,

Б'ється сміло, мов солдат.

І не стукає, а б'ється.

Б'ється сміло, мов солдат.

Огарьов дружив і Герцен,

Пам'ятає Петроград.

їх серця в одному серці-

Бились разом, мов солдат.

Бо ж серце,

Не стукає воно, а б'ється.

Серце б'ється, мов солдат. Робити зло ти вже не рад, А кажуть: нема серця! Хоч з першого подиху в грудях твоїх Гаряче серце б'ється. Не стукає, а б'ється. Серце б'ється, мов солдат.

Як мотор не заведеться,

Не як мертвий агрегат

У люДини серце б'ється,

Серце б'ється, мов солдат.

Не стукає, а б'ється..

Серце б'ється, мов солдат. Серце кров'ю обіллється, Не відступиться назад, Це тому, що воно б'ється. Серце б'ється, мов солдат.

Не стукає.

Не стукає, а б'ється.

Серце б'ється, мов солдат.

Коли я закінчив читати свого вірша, зі мною сталося щось неймовірне, в роті пересохло, а по ногах і руках забігали мурашки. Щоб не впасти, я навіть схопився за штахетник паркану.

— Що з тобою? — спитала перелякано Таня.

— Не знаю,— сказав я.

Таня взяла'мою руку, потримала в своїй.

— В тебе прискорений пульс! — Порахувала, а затим сказала: — Сто ударів на хвилину. Забився! Нарешті! Нарешті в тебе забився пульс!

Я прислухався до прискореного биття серця, до свого внутрішнього біологічного годинника й запитав:

— Минуло... скільки минуло днів?

— Минуло днів п'ять,—сказала Таня Тополева.

— В тебе на обличчі написано, що ти згаяв багато часу? — спитала Таня Тополева.

— Ні,— відповів я.— Скільки я знайшов часу, повинно бути написано в мене на обличчі! Навіть лице перестало мені підкорятися.

— Я тебе дуже прошу,— сказала Таня,— знайди ще днів два-три часу, і...

— І що?

— І почнеш тренуватись! Домовились?

— Домовились,— погодився я, дивлячись на небо, туди, де колись хтось виконає найважче завдання у всьому Всесвіті!

— Між іншим,— сказав я,— ти написала у своєму вірші, що...— І я т о промовив: — "...Видно, хлопець закоханий мріє... Бачить очі земні, голубі".

— "Він їх краще отут розуміє,— підхопила тихо Таня,— на зірці далекій Збюні..."

— Але ж такої зірки немає,— сказав я.— Я знаю всі зірки на небі. Такої зірки там нема.

— Нема,— погодилась Таня,— нема, але буде... бо це твоя зірка... Адже вона знаєш як розшифровується?..— І після цього Таня замовкла. Я не знаю, скільки б вона мовчала, якби я її не спитав:

— А як розшифровується зірка Збюна?

— Зірка... Баранкіна... Юрія...— сказала Таня тихо й додала: —Нова! Наднова!..— Танині вуста шепотіли слова майже беззвучно, але я вже знав ті слова напам'ять. Вона шепотіла їх тихо, так тихо, ніби вона, Таня Тополева, була разом зі мною, Юрком Ба-ранкіним, на тій далекій зірці...

І ми бачим: жита половіють, Ми йдемо по ранковій росі. І гітара співа про Росію На зірці далекій Збюні...

Кінець