Місяць світив йому просто в обличчя. Сторож іще дужче схуд, помітніше сріблилася сивина в бороді та на скронях. Тільки брови, густі й чорні, лишалися такими ж кущуватими, спадали на очі, але не могли приховати смутку й глибокого страждання, що світилося в тих очах навіть тоді, коли він посміхався.
— Як сім'я, дружина, діти? — спитав я і цим запитанням немовби торкнувся роз'ятреної рани.
Сторож болісно всміхнувся:
— Пам'ятаєте, влітку у нас з вами була розмова про дружину? Нічого я вам тоді не сказав, а зараз скажу... Зараз мені байдуже...
Він докурив цигарку і не кинув недопалок на воду, як минулого разу, придушив пальцями в холодній траві, що її вже починав сріблити туман.
— Позавчора це трапилось. Прийшов я сюди звечора, на серці чогось неспокійно, важко, наче каміння в грудях накладено. Ходжу лугом. Уже північ. Місяць світить... Туман стоїть над лугом і над річкою, а я не розумію, що зі мною діється. Наче хтось мені нашіптує: "Іди додому, йди..." І, знаєте, пішов. Вуличка у нас тиха. І в хатах тихо. Люди вже сплять. Жоден собака ніде навіть не гавкнув. Заходжу на своє подвір'я... Дивлюсь, а вони на лавочці, де жоржини... рядком сидять... обоє... Залізничник-ухажор і вона... Йду до них, коли бачу, він підводиться і простує городом до річки: втікає від мене... Ну, я не став за ним гнатися. А дружина мовчить...
Я і раніше здогадувавсь, але не заставав. Сів я на лавочці, а вона, жінка моя, стоїть передо мною бліда, налякана — аж мені жалко її стало. Не кричав я на неї і гримати — не гримав... Тільки поговорив... Жити зі мною не хоче. "Ти,— каже,— калічений, хворієш часто, а я ще не стара... розлюбила тебе, полюбила іншого. Жити з тобою не можу. Продавай хату, будемо ділитися".
Нагадав тут я про наших діток і про мого друга-фронтовика. Він ще дужче калічений, а живе з дружиною душа в душу. Як вона жаліє його, доглядає, турбується про нього...
Розказую оце їй, вона слухає, а тоді й каже: "Не знаю... Нічого не тямлю... Як воно сталось, без нього світ мені не милий. Треба нам щось робити... Він з тобою хоче сам говорити". От, брат, які діла. І нічого тут я вдіяти не можу. Не любить... Калічений... То правда: три ранєиія в мене і контузія...
Він знову болісно всміхнувся:
— Отак і живу... для дітей. Більше ні для кого. їх треба на ноги поставити. Люди радять,— говорив він якимсь глухим, схвильованим голосом: — ти б її, отаку потаскуху, вигнав з хати. Збоку воно легше радити, як робити та що робити, а коли до самого тебе в родину отаке нещастя потрапить, то не знаєш, з якого кінця й починати... Легко сказати: "Прожени..." Куди її проженеш від власних дітей? Та ще я живу надією... Може, схаменеться... Може, отямиться згодом, бо не себе — дітей жалко. Діти у нас хороші...— і, помовчавши трохи, додав: — А любов... Любов вона часом паморочить людину, мов чад. Та ще хочу зустрітися з її ухажором. Якщо вона зараз ходить немов засліплена, то, може, він... Заради дітей... відступиться... Перестане баламутити... Ну, а коли й він її любить дуже, тоді що ж?.. Тоді, мабуть, доведеться мені з жінкою розпрощатися. Нічого не вдієш... Хай іде пошукає собі іншого щастя, а я вже з дітьми лишуся, для них житиму. Отакі в мене сімейні діла, бодай нікому цього лиха не зазнати.
По той бік річки у тумані замаячила людина. Може, хтось повертався з лісу додому, чи, може, то вибирав собі місце одинокий мисливець, щоб, переночувавши, пройтися на вранішній зорі берегом і підняти з тихої заводі необачну дику качку.
А може, то прийшов залізничник, і блукає, і шукає сторожа для невеселої розмови.
Ні слова більше не сказавши, сторож підвівся на ноги, взяв на плече свою косу і, не попрощавшись, як і раніше, неквапливою ходою пішов через кладку.
Світив місяць. Все густіше вкривалася росою трава. Довгими білими косами слався над лугом туман.
Березень, 1955