На лузі

Шиян Анатолій

Поблякли, але ще не зовсім згасли фарби вечірньої зорі. Блідий одсвіт їх падав на тиху воду неширокої, дуже покрученої річки, що відбила в собі кущі ліз і ситі трави, в яких рясніло рожеве цвітіння гірчака й голубіло мереживо ніжних незабудок.

По той бік річки прослався луг з копицями клеверного сіна, за лугом, густо вкриваючи невеликі горби, темпів ліс, а далі вздовж обох берегів буйно зеленіли городи.

Вечоріло швидко. Одна за одною засвічувались променисті зірки, зазирали в тиху воду ірпінську, немов у дзеркало.

Я сидів на березі ріки, милуючись красою теплого літнього вечора.

— А що, піймали сьогодні хоч окунця? — почув я несподівано голос і обернувся. Передо мною стояв високий, трохи сутулуватий чоловік з ціпком у руках, у піджаці наопашки, босий.

— А-а, це ви? — спитав я, не знаючи ні його ім'я, ні прізвища. Знав тільки, що він ночами вартує колгоспний луг, і я з ним уже якось зустрічався тут, на лузі.

Він запросто сів поруч мене, взяв до рук спінінг і почав його уважно розглядати.

— І отож на таку штуку риба чіпляється.— 3 цікавістю обмацав блесну з трійчастим гачком і ще раз спитав.— Спіймали щось?

— Одна лежить у сумці.

Він витягнув загорнуту в траву щуку і, виважуючи її в руці, сказав:

— Нічогенька... З кілограм, мабуть, буде. А де її зачепили?

— Біля мосту, на глибині.

— Там є... Там соми навіть водяться,— промовив він, поклавши щуку просто на сумку.— Бачив я у неділю, як один дачник теж отакою вудкою тут шмагав, шмагав,— ну, нічого не спіймав, а у вас, бач, вчепилася. Воно для відпочинку чи для розваги штука підходяща. І ти скажи, отаке придумають — на залізячку рибу ловити. Кому як щастить у рибальстві.

І, помовчавши, зиркнув на мене.— Закурити б оце... Почастував його цигаркою. Коли він прикурював, я встиг помітити його худорляве обличчя, неголену й колючу, білу, мов

іній, бороду. Брови у нього ще чорні, кущуваті та рясні. З скроні на ліву щоку спадав помітний шрам.

— З фронту пам'ятка?

— Звідти. Маю три раненія і контузію.

Він затягнувся димом, але не став розповідати, де саме та при яких обставинах був поранений. Додав іще тільки з відчуттям неприхованого жалю:

— Рани зарубцювалися, а ось контузія мучить мене й досі. Часто голова болить. До роботи вже іншої не здатний. Доручили мені колгоспники сторожувати ось на цьому лузі. Колись це все було заболочене. Дика трава росла, її неохоче їла худоба. А зараз, бачите, які стоять копиці найкращого сіна — клеверу.

Та хіба тільки сіно має колгосп? Тут і буряки кормові, і картопля, і капуста, і огірки, і морква — все добре росте і добре родить на цій землі.

Ото коли треба полити городину, ставлять біля греблі щити, підіймають воду на півтора, а то й два метри, і вона тоді заповнює канави, вщерть напуває землю.

Добру справу зроблено, дуже добру...— і він, затягнувшись цигарковим димом, чомусь замовк.

Я поцікавивсь, яка в нього сім'я, чи є дружина, діти.

— Та є дружина,— відказав він з ноткою не зрозумілого мені жалю й одвернувся,—Дружина є, але толку з неї нема. Троє дівчаток у нас. Старша — восьмикласниця, меншенькі теж до школи ходять. Маю в господарстві корову, щороку кабана вигодовуємо. Є хліб, є й до хліба.

— А дружина, певне, хвора?

— Еге ж, занедужала, та не на ту хворобу,— промовив сторож, сплюнув на траву, кинув недопалок у річку — він зашипів і, знявши ледь помітний димок, одразу згас, поплив за водою.— Явам скажу,— і в голосі мого співрозмовника, і в рухах, різких, нервових, відчувалося стримуване хвилювання, неспокій.— Я всю війну чесно пройшов мінометником. Звання мені присвоєно старшого сержанта. Маю ордени, медалі маю, різні грамоти за всякі міста, що ми їх брали з боями, громлячи фашистів. Все це в мене є, а от життя нема... Такого життя, про яке мріяв ще на війні. Думалось: "Годі мені по родичах та по чужих хатах тинятися з родиною. Свій куток матиму, якщо живим лишуся". Жалування зберігав. Зайвої чарки ніде не випив. Повернувся додому, хату поставив, садочок молодий розвів. Ростуть у моєму саду мічурінські яблуні, груші, вишні. Тільки б жити... А кому тепер ця хата потрібна, і цей садок, і все хазяйство... Ет, що там говорити!..— махнув він рукою, підвівся з трави і, не попрощавшись, пішов берегом річки. Невдовзі його високу постать заступили густі кущі ліз.

Я відчував, що в родині у нього не все гаразд, але розпитувати про інтимні справи було незручно, і я чекав, що, можливо, колись принагідно він розповість про все сам.

Така нагода трапилась тільки восени. Світив місяць. Темнів на пагорбах пожовклий ліс, а над лугом довгими сивими смугами повис холодний туман.

Зустрілися ми з ним у неділю біля невеликої кладки.

— Щось піймали? — запитав він, позираючи на мою порожню сумку. Мені таки не повезло, хоч на заході сонця вчепилася, було, щука, але зірвалася під самим берегом, і я повертався з рибальства ні з чим.

— Воно як коли,— співчував сторож.— Учора біля мосту один рибалка витягнув отакенну... кілограмів, мабуть, на чотири — не менше. Ото, скажу вам, буде добра юшка в чоловіка... Закурити б оце...

Ми сіли біля кладки. Сторож поклав поряд себе косу.

— Туман лягає,— промовив він, дивлячись на луг, і затягнувся димом, випускаючи його через ніс і рот. Я відчув — йому хотілося в цю хвилину з кимсь поговорити.

— ...Ви знаєте, луг оцей хоч і не дуже великий, а я торік на ньому добре блудив. Правда, пізня осінь була, і такий обліг туман, що навіть стежки пе видно. Чую тільки, як на горбах шумить опадаюче листя... Іду ото я, йду, дивлюсь — ліс перед очима. Поверну назад, ходжу, ходжу—і знову до лісу потрапляю. Мабуть, годин зо дві блукав, доки на потрібну доріжку втрапив... Так у вас, значить, зірвалася щука? — перевів раптом розмову на інше, і в тоні голосу я відчув, що він мені не вірить.— Хоч добра вчепилася? Більше від тієї, що я влітку у вас бачив? — І, не чекаючи моєї відповіді, заглиблений у якісь свої думи, додав: — А я оце вартую та літечко згадую. Влітку тут благодать, а восени, отак десь перед світанком, вірите, туман аж до кісток проймає.

— То ви тоді косу в руки і грієтесь!

— Бува, що й косою гріюся. Понад берегом он які бур'яни стоять...