Земля здригнулась. Усі сейсмічні станції світу відзначили небувалий в історії поштовх у верхів’ях Амазонки. Потужна ударна хвиля помчала кружляти навколо Землі, океанами побігли грізні "цунамі". З обсерваторій-супутників і навіть з Місяця неозброєним оком бачили яскравий спалах у Західній півкулі.
За десять хвилин Всесвітня Надзвичайна Рада одержала з Південної Америки ґрунтовне повідомлення про вибух у сельві. Після того, як згас екран відеофона, в залі засідань кілька секунд панувало мовчання. Всі здригнулись, почувши сухий стукіт. То Кардашов впустив на стіл свою руку, якою щойно підпирав підборіддя.
Підвівся Таві Лансана.
— Товариші! Люди! Десять хвилин тому, рятуючи людство, Артем Соболь і Яна Шевченко... перетворились на проміння. Вшануймо їхню пам’ять.
З очей Таві викотилися дві сльози. Чисті й прозорі, вони виблиснули на оксамитно-чорній шкірі, мов дві краплі смоли.
А коли спливла хвилина, Нолінакха тихо сказав:
— Треба демонтувати снаряди й пускові установки.
Епілог
ЛЕГЕНДА ПРИЙДЕШНІХ ВІКІВ
У воді було видно й прозоро, як у повітрі.
Юнак тримався за камінь на жовтому дні, щоб не спливти, й дивився вгору. Поверхня скидалась на розхвильовану завісу з м’якого скла. І там пливла дівчина.
Він усміхався, не розтуляючи рота, потім підібгав під себе ноги, відштовхнувся від дна й швидко пішов до поверхні. Кілька білих рибин і червона зграйка мальків дременули врозтіч. ‘
Примірявся несподівано ухопити дівчину за талію, але вона опустила обличчя у воду, помітила білу тінь, що стрімко наближалася з глибини, і щосили почала працювати руками й ногами.
Юнак знизу бачив, як навколо тонкого довгого тіла скипіли сизим туманом сотні бульбашок, скляна завіса взялася дрібними зморшками, пожмакалась, порвалась... Він виринув поруч із нею:
— Злякалась?
— Ой, Ниле, хіба так можна!..
Перевернулась на спину, сміючись до великого білого сонця, знову на груди і ще на спину... Засмаглі руки ніжно й дужо скидались над водою.
— Боялась, що я не випливу?
— Ой боялась!.. Так боялась, що й не сказати!..
Зайшлася знову сміхом, глянула на хлопця величезними карими очима, в яких втопилися скалки сонця. Цей хлопець був найкращим плавцем у місті.
— Підемо на берег, Ниле, — попрохала вона.
— Ану, берись-но!
Дівчина поклала руки йому на плечі, і тоді він поплив до берега — напружено, швидко, мало не підіймаючи на собі її тіло.
Біля берега вона відчепилася і за два помахи рук лягла грудьми на пісок.
Підхопилась. Обоє в кілька стрибків дісталися крутої кам’янистої брівки. Вона сіла, звісивши ноги, а він трохи постояв, глибоко дихаючи. Опуклі груди його здіймалися нечасто й високо.
Біле сонце пливло в густо-синьому небі. Юнак і дівчина сиділи поруч і дивилися на широченну ріку. Аж на обрії нечітко малювався зелений протилежний берег.
— Ти й справді чекатимеш мене, Сано?
— Ти ж знаєш... — поблажливо всміхнулась дівчина.
— Скажи ще раз...
— А навіщо?
— Мені радість — чути про це.
— Зріла мова — скупа.
— Коли ти говориш, це однаково скупа мова. Бо мені б хотілось чути в сто разів більше.
— Я чекатиму тебе, Ниле. А ти мене чекати не схотів...
— Поки ти вийдеш з школи, я вже лаштуватимусь назад.
— Хіба погано було б відвідати Матір разом?
— А ми й відвідаємо! Я повернуся, ми з тобою зустрінемось і — знову ..
— Чи буде обом місце на панкорі?
— Ще рано про це домовлятись.
— Ниле... — дівчина злегка зашарілась. — Обіцяй, що ти виконаєш там моє прохання...
— Я виконаю будь-яке твоє прохання.
— Ти відвідаєш Південний континент і хоч раз умиєшся в озері Яна.
— Оце й усе?
Його обличчя витяглося від розчарування й подиву. Та раптом прикусив губу й густо почервонів, і цей несподіваний рум’янець, як зоря, відбився на обличчі дівчини. Вони не розвели очей. У нього — сталеві.
— Щоб... любов наша була вірною?
— Хіба важко. Там тепла вода.
— Я це зроблю, Сано, дурненька! А ти хіба віриш у казкові повір’я? Хіба ти маленька?
— Я не вірю... ні в які, крім цього. Так я хочу!.. А ти знаєш, звідки воно взялось?
— Я щось чув, тільки вже не пам’ятаю.
— Ти тоді, мабуть, був маленький.
— Може...
— Ниле, а тобі зовсім не страшно?
— Летіти до Матері? Ні. Мені дуже цікаво.
— На цьому шляху бували нещастя.
— Облиш, Сано! — юнак похитав головою. — Це було так давно...
— Чому вони загинули?
— Хіба ти не знаєш?
— А ти хіба знаєш легенду про озеро Яна?
— Так то ж легенда. А нещастя на Трасі — історія. Ще й не така давня. Наші батьки тоді вже народились.
— Легенда про озеро теж пов’язана з історією... Ти мені не відповів.
— Зо мною нічого не станеться. Я тебе викличу на першу ж телезустріч.
— Цілий рік чекати телезустрічі...
— На Матері рік втричі довший. Мати тільки один раз обійде навколо своєї зірки, і ми вже вирушатимемо назад.
Вода була густо-синя, як небо Сенеї. І тому здавалось, немов небо починається під берегом, стелиться вільно внизу й тільки на обрії його перекреслює зелена смужка, а далі — знову синє небо...
— Тоді все було зроблено, як треба. Панкор вийшов за межі системи, потім його вивели на грань плюс— і мінус-простору, — ми тепер кажемо нуль-простір, установка розвинула поле, прилади показали вакуум часу на всій Трасі, і в ту ж мить сталась катастрофа. От і все...
— Але що ж було?
— Десь за сто п’ятдесят парсеків від нашої системи вакуум часу був порушений. Там їх і викинуло з Траси. А куди — невідомо...
Мовчали. Над водою один за одним білою летючою низкою пливли великі птахи-рибалки. Ось перший з них несподівано склав крила і впав у воду. Полохливі кола розбіглися по спокійній поверхні. Інші продовжували свій шлях. Потім упав другий... Вони полювали напевне. Якщо їстівна риба попадала на очі крилатому рибалці — їй уже не було порятунку ні на глибині, ні дід камінням...
— Якщо вони втрапили до мінус-простору, їх не стало. Якщо повернулись до плюс-простору — то ще й досі десь летять. Мертві. Бо панкор не пристосований до тривалих польотів, він навіть не дає колосвітлової швидкості, а їм лишалося летіти до системи Матері близько ста парсеків...
— Може, вони ще й долетять? — злякано спитала Сана.
— Може... Якщо вони не втрапили до мінус-простору, то їх рештки досягнуть системи Матері. Років за тисячу...