Птахи-рибалки один за одним виринали з води, злітали в повітря, ковтаючи рибу, і лаштувались у хвіст низки.
— А ти все ж таки не боїшся...
— Сано! На Трасі працює установка "Сінкопа". Ти уявляєш, що це таке?
— Уявляю... Вода в озері Яна тепла тому, що глибина його сягає гарячих шарів земної кори. Воно дуже глибоке. Це так каже географія. А легенда каже не так... Ниле, і ти ні в якому разі не залишишся на Матері до наступного рейсу, і ти справді повернешся через чотири роки?
— Через рік і кілька місяців, — лагідно поправив Нил. І пояснив: — Я звикаю обчислювати роки, як на Матері.
Біле сонце хилилось до зеленої стрічки обрію, що прокреслювала синь. Воно горіло в очах дівчини теплим полум’ям.
— Слухай... — сказала вона. — Це було в незапам’ятно далекі часи, коли ще тільки починалася людська історія. Люди тоді жили лише на одній планеті — Матері, яку називали Землею. Вони ще тільки починали розуміти своє покликання у Всесвіті, і своє місце в ньому, і могутність свого розуму...
Вони ще не вміли літати до далеких зірок і навіть розмовляти з ними. І все їхнє життя точилося навколо первісного людського вогнища — маленької зірки, за йменням Сонце.
Сана і Нил з повагою глянули на велике сонце Сенеї. Потім він подивився на дівчину. Мокрі були її кучері, на шиї, під підборіддям тремтіли дві краплини. Вони, як сині самоцвіти, відбивали воду й небо. Золотаве тіло блищало. Воно вже висохло.
Нил скосив око на свої плечі. Вони теж загорілі, тільки другого — шоколадного відтінку. Напружив м’язи — під шовковистою шкірою налилися камінці.
— Шили тоді на Матері, — розповідала Сана, — юнак Арт і дівчина Яна. Арт мріяв розкрити таємницю всього сущого, а Яна — досліджувала людські душі... Вони зустрілися й покохали одне одного. Не усвідомлюючи ще всієї сили свого почуття, вони дивувалися великому щастю, що прийшло до них.
Неквапливо струмував голос Сани — тік лагідним потічком, підвищувався на вузьких перекатах, падав на суворих порогах, стихав до шепотіння, коли русло розповіді стелилося спокійно та рівно...
Нил слухав давню легенду й пригадував забуте. Він це чув давно, ще хлопчиком. Зараз усе сприймалося не так і, мабуть, назавжди укладалось у пам’яті. Тож і він знатиме відтепер історію кохання Арта і Яни, як знали її предки, як знатимуть нащадки. Історію про те, як двоє. закоханих сіяли межи люди щастя, що вщерть сповнювало їхні груди, а потім у дрімучому лісі Південного континенту надибали чорну гору, на котрій стояла фортеця лихого Фара...
Люди гадали, що назавжди відігнали від Матері Темряву і Зненависть, а вони, виявилось, угніздилися на горі в особі Фара. Вони готували планеті велике лихо. Денно і нощно працювали машини Фара, аби вчинити вибух і в такий спосіб виштовхнути Матір Землю з її орбіти і наблизити до Сонця. Щоб на ній згоріло все живе.
Нил і гадки не мав, що його кохана вміє так виразно й захоплююче розповідати. Навіть не стримався:
— Ти справжній митець, Сано!
— Не перебивай, — відказала дівчина, та від задоволення зажевріли щоки.
Вона розповідала:
— І опинилася дівчина в кам’яному мішку, як Арт, а їхні камери були сполучені глибоким віконцем, пробитим у товстому мурі і закритим подвійними ґратами. Розгледівши одне одного у вічній півтемряві, закохані кинулися до ґрат і простигли вперед руки. Але ж грати були подвійні — і навіть кінчиками пальців не торкнулися Арт і Яна.
Для них настали дні, сповнені нестерпних мук. Довгими ночами, втомившись від свого невгамовного і нещасливого кохання, вони чули, як росте зловісне гудіння у надрах під фортецею — то машини Фара невтомно готували злочин.
А коли сходило сонце і в кам’яному мішку з’являлося сіре світло, до них заглядав Фар. Він тамував свою любовну жагу до Яни в насмішці:
— Ха-ха-ха! — реготався, аж падав. — Як пройшла сьогоднішня ваша ніч, щасливі коханці?!. Та не сумуйте: скоро я знищу людський рід та й вас разом з людьми, аби позбавити вас вашої пихи, аби вам ніколи більше не розносити людям щастя, не зазирати в їхні душі, не розкривати таємниць сущого! Сонце, яке ви здавна вважаєте своїм отцем, спалить вас, а я покину вашу обвуглену Матір Землю, щоб царювати над Всесвітом. Я і чорна, холодна Ніч — ось майбутнє всього сущого! Тож втішайтеся останніми днями свого щастя! — знову знущався Фар. — Ха-ха-ха, щасливі коханці!..
І тоді невимовний жаль охоплював Арта і Яну. Вони жаліли себе і вони жаліли людей, бо любили. І знову припадали до подвійних ґрат, простягали руки назустріч і аж стогнали від муки, що не можуть торкнутись одне одного.
Яна шепотіла:
— Пожалійте мене, мури, розступіться, бо не маю вже більше сили бути без свого коханого!.. Ви холодні, ви не знаєте — що то є кохання, вам все одно, мури!... То хіба ж вам стане гірше, як ви розступитесь перед нами!
Мури не слухали дівчину.
А в сусідній кімнатці Арт брався руками за виступи великих кам’яних брил і намагався їх зсунути з місця, щоб прокласти дорогу до коханої. Та тільки кров текла з-під його нігтів від тих зусиль.
— Світло, наше рідне кволе світло!.. — благала дівчина. — Ти зуміло пройти до нашого кам’яного мішка звідти, де ти могутнє і всеосяжне, ти вільно переливаєшся від мене до мого коханого й так само вільно повертаєшся назад, ти добре, бо щодня показуєш мені мого милого, що страждає отам, за ґратами!.. Послухай, світло, навчи мене переливатися з кімнати до кімнати, крізь вікна й щілини, щоб я зараз опинилася біля Арта!..
"Я цього не вмію, бідна дівчино", — майнуло на ледь. освітленій кам’яній стіні.
А в сусідній кімнатці Арт намагався за допомогою уламків прозорого каменя, що їх відколупнув від мурів, зібрати світло в гарячий промінь і розплавити ним подвійні грати. Та занадто немічним було світло в кам’яному мішку...
— Грати, послухайте мене, грати, — шепотіла Яна вночі. — Розведіть свої товсті залізні прути, пропустіть мене до коханого. Я тонка, вам зовсім трішечки треба розсунутись...
Дарма й казати — хіба грати у в’язниці виконують бажання в’язнів!..
А в сусідній кімнатці Арт, як тільки скінчилася ніч, підхопився на ноги, кинувсь до віконечка і, зібравши всю свою силу, — а сили він мав доволі, — шарпнув навісні грати. І здалося Арту, що грати здригнулися...