Герої оповідань Р. Полонського — Руслан, Валька та Сергій — ровесники ваших батьків, друзі. Напередодні Великої Вітчизняної війни вони були такими, як ви зараз. Так, як і ви, ці хлопчики щиро прагнули зробити щось хороше для людей. Правда, у них це не завжди виходило. От хлопці влаштували виставу для мешканців свого будинку, а Валька так захопився, що почав говорити дурниці і все зіпсував. Вирішили хлопці провести телефон, а він відмовився працювати. Ловили шпигуна, а той виявився хорошою радянською людиною. Але друзі не дуже сумували: в них завжди була готова нова вигадка.
Довелося хлопцям зазнати і справжнього горя: розпочалася війна, і діти передчасно стали дорослими.
"Чому мовчав телефон" — перша дитяча книжка молодого письменника.
МИ І ТОМ СОЙЄР
Про Тома Сойера ви, мабуть, чули, а про нас ні. От я й розповім спочатку про нас. Ми в той час були хлопчаками. Сергій і Руслан вчилися у четвертому класі, а я ходив до третього. Вони жили на другому поверсі, а я на першому. Ми втрьох товаришували.
У Сергія світле стрижене волосся, воно стирчить на голові, наче пір'ячко у молодого горобця. Та й сам він трохи на горобця схожий: меткий, непосидючий, круглі очі на всі боки уважно позирають, щоб не проґавити чого цікавого. Ну й клопоту завдавав він своїй мамі! Бувало, як почне гасати по кімнаті, вона аж за голову схопиться. Та й скаже:
— Ой хлопці, коли ви вже повиростаєте? І що ото з вас буде років через двадцять?
— Я буду льотчиком! — казав Сергій.
Я не знав, ким буду, і мовчав. А Руслан посміхався самими краями вуст і знизував плечима. "Я знаю, ким буду, — наче казав він, — але говорити про це не хочу. От виросту — тоді взнаєте".
Руслан любив удавати з себе дорослого. Ходив поважно, рухи мав неквапливі, поглядав навколо себе з насмішкою. Він мовляв, і сам дивується, чому грається з такими маленькими хлопчиками. Іншим разом, бувало, заграється з нами, забуде про все і стає собі хлопець як хлопець. Та раптом згадає, що йому треба бути дорослим, набундючиться, і пропала гра.
З
Такі мої друзі. А сам я був звичайнісінький школяр. Навіть і не знаю, що вам про себе сказати.
Ви спитаєте: до чого ж тут Том Сойєр? Хвилинку. Буде й про Тома. Спочатку треба сказати кілька слів про наш дім.
Це був старий і просторий будинок. Стіни товсті, стелі високі, і на обох поверхах — дуже довгі коридори. Центральним місцем у будинку був вестибюль на першому поверсі. Коли нам треба було втрьох побалакати, ми збиралися там.
Дядько Степан, наш сусіда, так і казав: "Це конференц-зала трьох мушкетерів". Він нас називав "три мушкетери".
Одного разу я прийшов з школи, трохи підкріпився, коли чую з-за дверей: "Валька!" Це вже хлопці прийшли.
Вийшов я до них у "конференц-залу". Руслан каже:
— Є справа. Треба обговорити.
Ми сіли на дерев'яні східці. Руслан запитав:
— "Тома Сойєра" обидва читали?
— Оце книжка! — вигукнув Сергій.
— Спокійно... — кинув Руслан. — Всі знають, що це книжка. Пам'ятаєте, як Том Сойєр знайшов у печерах скарб? Що ви на це скажете? Га?
— А що? — здивувався Сергій. — Ну, знайшов...
— Ну, знайшов! — передражнив Руслан і стукнув кулаком по східцю. — А я вас питаю: якщо в ті часи хлопці знаходили скарби, то невже ж ми, піонери...
— Оце здорово!
Ми з Сергієм перезирнулися і присунулися ближче до Руслана. Сергій трохи помовчав, потім заклопотано спитав:
— Де ж його шукати, той скарб?
— У нашому будинку.
— А ти певен, що в нашому будинку є скарб? — обережно зауважив я.
— Певен. Кому належав будинок до революції?
— Кажуть, наче фабрикантові. Буржуєві.
— О! Одному! Один, сам, на всі два поверхи. Багатий він був?
— Ого! — закричав Серьожка. — Знаю: коли він тікав од революції, не міг же він усе з собою забрати! Щось, мабуть, і вдома заховав.
— Точно. Скарб у будинку є, це я вам кажу.
— А що б там могло бути, хлопці? — сказав я.
— Знайдемо — побачимо. Головне — знайти. А взагалі, я думаю, що там золото, коштовні камінці, всілякі там персні, брошки...
— Ото було б!.. — Сергій аж очі примружив від захвату. — А що ми з тим скарбом робитимемо?
Руслан наморщив чоло.
— Та, — каже, — вже щось придумаємо... Здамо у банк. Нам подяку оголосять.
— А може і в "Пионерской правде" напишуть, — додав я4
— Йолки-палки! Може й портрети надрукують! — зрадів Сергій. — А собі трішечки теж залишимо?
Руслан кивнув головою:
— Треба підрахувати, скільки нам треба, щоб місяців на три вистачило на кіно там, цукерки. Купити дещо: ну, книжки, самописки...
— А пістолети і шаблі чому не купити? — спитав Сергій. Руслан зневажливо смикнув плечем:
— То дитячі іграшки. Можете собі купувати. А я собі куплю книжки. Цілу шафу!
Мені стало дивно, що нам до рук пливуть такі багатства.
— Це ж, — кажу, — мабуть, треба карбованців тридцять!
— Сто, — відрізав Руслан. — Все здамо до банку, а кілька золотих монет попросимо обміняти нам на гроші. На сто карбованців.
Мене все ще краяли сумніви.
— А де ж його шукати, той скарб? На вашому поверсі його і сховати ніде. Тут, чи що...
— Точно, — каже Руслан. — Другий поверх відпадає. Шукати треба на першому або у дворі.
— Під верандою! — закричав Сергій. — Де б їм ще ховати скарби, як не під верандою!
— Точно, — сказав Руслан, — Підемо подивимось.
Двір наш був невеликий, з усіх боків огороджений цегляним муром і весь заасфальтований. Тільки посеред двору росла стара липа.
А біля стіни будинку, в кутку двора, височіла дуже простора кам'яна веранда. Вона належала всім мешканцям, на ній частенько розвішували сушити білизну. А ми тут гралися у пароплав, фортецю чи просто в будинок.
— Що ж, шукачі скарбів, поліземо, — сказав Руслан, став навкарачки і перший поліз під веранду. Ми — за ним.
Сіли на землю. Голови попригинали, бо веранда над нами обернулася низькою кам'яною стелею. Ніяк голову не піднімеш. Це вже ми, мабуть, такі здорові повиростали, що навіть під верандою як слід сидіти не могли.
У перші хвилини було так темно, що ми раз у раз перегукувалися: "Руслан, ти де?" — "Валько, ти сидиш?"
Потім звикли до темряви і почали роздивлятися. Під верандою була земля. Звичайна собі рівна земля, волога, холодна і геть уся всіяна дрібними уламками цегли. Десь далі, у пітьмі, виднілася стіна будинку. Вона позеленіла від сирості.