— Иолки-палки, я щось знайшов, — сказав Сергій.
— Де? — разом схопилися ми з Русланом і боляче вдарилися потилицями.
— Та це нічого,—каже Сергій.— Це звичайна коробка від цигарок. "Казбек". Порожня. А вона зовсім новенька, значить, хтось тут недавно був!
— Теж шукав... — стривожено мовив я.
Всі замислилися. Тоді Руслан гикнув.
— Чого ти?
— Ха-ха-ха.
— Чого?
— Знаєте, що це за "Казбек"? Це двірник замітав двір і закинув сюди коробку. Мітлою. Щоб на смітник не носити. Зрозуміли?
Руслан таки був розумний хлопець, нічого не скажеш.
Сидимо собі далі, роздивляємось. Склепіння над нами сіре, кострубате, битися об нього головою — дуже неприємно. Сергій витяг складений ніж і трохи поколупав землю.
— Там сама земля і уламки цегли, — повідомив він. — Більш нічого.
Руслан мовчки поліз геть. Ми за ним. Постояли трохи серед двору, посумували та й розійшлися робити уроки. Ввечері знову зібралися у "конференц-залі".
— Я знаю, де це може бути... — з сумною впертістю сказав Руслан.
— Тю! Знаєш ти! — зневажливо кинув Сергій.
— Знаю! Бачив дверцята над умивальнею?
— І-і-і! — підхопилися ми з Сергієм.
Того ж вечора кожен з нас провів розвідку серед рідних і сусідів: що лежить за дверцятами над умивальною кімнатою? Ніхто цього не знав. А Сергію дядько Степан навіть порадив*
— А ви б, мушкетери, залізли туди і перевірили. У нас вже стільки розмов було, щоб ту антресолю пристосувати для всякого мотлоху! Були у неї різні господарі, та повиїжджали. А тепер от людей на обох поверхах багато, а зробити нікому.
Наступного дня після школи ми взялися до роботи. Руслан збуджено казав:
— Смело, братья, ветром полный парус мой направил я!.. Мені дивно, що наші сусіди — такі недогадливі... Стільки років прожити біля скарбу!
Ми винесли з загальної кухні столик тьоті Клави (вона була добра і не стала б нас лаяти), я приніс стілець. Столик ми присунули до дверей умивальної, стілець поставили на нього. Сергій удома взяв свічку і сірники.
Довгий коридор був порожній і темний. Майже всі мешканці першого поверху в цей час були на роботі, а хто не був — однаково з кімнат не виходив.
Залізли на стіл. Та на стілець міг стати хтось один.
— Жеребок, — запропонував Сергій.
Руслан приготував три сірники, і кожен з нас потягнув своє. Сірник без головки дістався мені.
— Ну, Валька, твоє щастя. Лізь.
В урочистій тиші я заліз на стілець. Руслан знизу світив
свічкою. Я відкинув гачок, що тримав дверцята, і потяг їх до себе. На нас густо посипалася біла штукатурка. Дверцята розчинилися, і переді мною постав чорний квадратний отвір. Великий, туди б і дорослий заліз. Я узяв з рук Руслана свічку і посвітив у комору.
— Ну, що там? Що? — зашепотіли хлопці.
— Зараз... — Я теж чомусь почав шепотіти.
Спочатку я побачив густі чорні торочки павутиння, що шматтям звисали згори. На дні комірчини, перед моїм носом, лежали якісь пожмакані папірці.
— Хлопці, там щось є...
— Що? Ну, кажи!
— От ще, йолки-палки, не можеш — пусти нас!
У глибині комірчини темніла якась скриня. Я простяг до неї руку з свічкою і побачив, що то чималий ящик, збитий з дощок.
— Скриня... — повідомив я.
— Є! — напівголоса скрикнув Руслан.— Ану, тікай, тепер я подивлюсь.
Хлопці по черзі лазили на стілець і дивилися на скриню. У кожного від хвилювання так тремтіли ноги, що стілець вибивав на столі чечітку.
о
Потім я приніс віник, і ми ретельно пообмітали з стін і підлоги павутиння і пил. Кілька чорних павуків кинулися врозтіч.
І от Руслан вирішив лізти у комірчину. Отвір був на рівні грудей. Руслан підстрибнув, щоб туди забратися, стілець перекинувся і з гуркотом полетів на підлогу.
Тепер Руслан висів, ледве тримаючись на краю комори. Він розмахував у повітрі ногами і репетував:
— Ей ви, давайте стілець! Хочете, щоб я через вас розбився?! Ей ви, де ви там!! Ану, давайте стілець!!!
Він, мабуть, не на жарт злякався. Ми з Серьожкою кинулися підіймати стілець. Ми так старалися, що прововтузились втричі довше, ніж було потрібно. Нарешті, з гуркотом і суперечками знову втягли стілець на стіл і самі туди вилізли.
— Де свічка? — закричав на мене Сергій.
— А я знаю де?
— А хто знає — я? З тобою тільки скарби шукати!
— Ти ж її весь час тримав. Ти ж її хотів Руслану віддати!
— Хотів, хотів... А ти хіба не брав?
— Не брав. Коли це я її брав?
— А, йди ти... Розкричався. Я ж не кажу, що ти її брав.
— Кажеш.
— Хто — я кажу?
— А хто ж — я?
— Ніхто не каже, що ти її брав. Мабуть, впала... Руслана не було чути. Сергій знову зіскочив на підлогу,
десь під столом знайшов свічку, запалив і передав мені. Потім повернувся на стіл.
— А де Руслан?
— А я не знаю.
Руслана не було. Комора була розчинена, над нашими головами зіяв чорний отвір. А Руслана не було.
— Може, він упав? — сказав Сергій.
— Куди?
— Тю, куди... Куди падають! Униз.
— То він би впав не на підлогу, а от сюди, на стіл. Що ж він, по-твоєму, лежить на столі?
— Ні, він не лежить. А куди ж він міг упасти? Навіть дивно. У цей час у комірчині щось заворушилося, і над нами з'явилася голова Руслана.
— Нікуди я не падав. Я тут.
— Що там? — закричали ми.
— Ящик.
— А в ньому що?
— Дайте свічку, тоді взнаєте.
Я піднявся на стілець і віддав Руслану свічку. А сам залишився дивитися. Серьожка весь час смикав мене за ногу і вимагав, щоб я і його пустив.
Руслан проліз у глибину комори і потягнув ящик до себе. Але він не зрушив з місця. Тоді Руслан помацав рукою зверху.
— Кришки немає. Тут наче книжки.
— А під ними що?
— Не знаю. Треба книжки повиймати.
І він почав виймати з ящика книжки і кидати мені, я їх передавав Сергієві, а той кидав на підлогу. Пилюка знялася така, що ми весь час чхали.
Потім у кінці коридора теж почулося голосне чихання, і густий чоловічий голос промовив:
— А що це ви, мушкетери, тут виробляєте?
Ми з Сергієм з переляку ледве не попадали. Дядько Степан наближався з рушником через плече і з мильницею в руках.
— А-а, антресолю чистите. Ну, це непогано. Книжки?.. Цікаво, цікаво... І багато їх там?
З комори знову вистромилася голова Руслана.
— Невідомо, — пояснив він. — Тут цілий ящик.
— Ну й тягніть його звідти. Навіщо такий пил здіймати?
— А він дуже важкий.