— Слухаю!
— Де був під час війни? Що робив? І взагалі — що з тебе вийшло?
— Коротенько, хлопці. В евакуації був на Уралі. Вчився у школі. Потім закінчив будівельне училище, а ще пізніше — політехнічний інститут.
— Все?
— Як то все? Тут вона тільки й почалася!..
— Хто — вона? — здивувався я.
— Моя робота.
— Тю! — вигукнув Сергій. — А до інститут^ ти, виходить байдики бив?
— Що ви, хлопці! Я працював і муляром, і маляром, міста будував. А тепер...
— Ну-ну?
— — О, тепер я сиджу в кабінеті...
— Тю на нього! — обурився Сергій. — Валька, ти таке чув? Він колись будував міста. І отаке славне діло проміняв на кабінет!..
Ні, Сергій таки мало змінився. Він був такий самий галасливий і непосидючий, як колись.
Руслан сидів собі у кріслі, закинувши ногу на ногу, і спокійно посміхався.
— Я проектую одну штуку, — сказав він. — Ну,, не сам, звичайно. Цілим колективом...
Сергій нетерпляче запитав:
— Що за штуку? Консервний ключ? Чорнильницю-невили-вайку? Машинку, щоб чистити ніс?
— Атомну електростанцію, — скромно відказав Руслан. Ми з Сергієм перезирнулися. Сергій неголосно сказав:
— Рапорт прийнято. Тепер твоя черга, Валентине.
Я розповів друзям, як під час війни пішов на завод учнем слюсаря. Поступово опанував цікаву професію. Коли став юнаком, робітники сказали: якщо маєш здібності і бажання—вчись далі! Так я зробився студентом університету, а потім —журналістом.
А Сергій двадцять років тому залишився в окупованому місті. Він зазнав багато лиха. Бачив фашистські "душогубки", в яких вороги нищили дітей, жінок і старих, бачив людей, які вмирали з голоду на вулицях. Разом з сотнями земляків зустрічав він нашу армію, що гнала загарбників геть.
І от тепер він захоплено розповідав Руслану й мені про Далекий Схід, про реактивні літаки, що мчать швидше за звук, про свою службу. Як бачите, він таки став льотчиком!
Руслан торкнув мене за руку:
— Над чим же ти зараз працюєш?
— Допіру скінчив книжку дитячих оповідань. Знаєте, хто її герої? Трійкс^школярів: Руслан, Сергій і Валька.
Руслан задоволено засміявся і потер долоні. А Сергій розхвилювався. Він скочив з місця, раз-другий пройшов по кімнаті, потім стурбовано зазирнув мені в обличчя:
— Слухай, а ти нічого важливого не забув? Ти вставив у книжку, як ми збудували великий вітряк і що з того вийшло? Або як Руслан винаходив "вічний двигун"?..
І тепер вже не можна було спинити спогадів.
— А як ми приручили галку Галю?
— А як ми випустили "Домашній Крокодил"?
— А ви пам'ятаєте, як Валька злазив з третього поверху по водозливній трубі і ледве не вбився?
— А як ми влаштували в "конференц-залі" картинну галерею?
— Ми от з вами колись мріяли ракету збудувати, — серйозно мовив Сергій. — А мій синок Володька це зробив! Уявіть собі, побудував модель космічної ракети. І яку!
Руслан, підморгнувши мені, запитав:
— Діючу?
— Поки що ні. Але зробить і діючу! Звичайно, до Місяця вона не долетить, але на кілька кілометрів підніметься, це точно. Ще й кролика за хмари понесе. В усякому разі, так запевняє Володька.
— Ну, коли запевняє Володька, тоді факт, — переконано сказав я. — Наші дітлахи змалку звикають поратися біля техніки. І інструментом неабияк володіють. Тепер цьому вчать у школах.
— Не забувайте, хлопці, — задумливо кинув Руслан, — що наше дитинство війна обірвала...
Крізь зачинені двері з сусідньої кімнати долинув тоненький сміх. Це моїй маленькій дочці приснилося щось смішне. Ми змовкли. Ми думали в ці хвилини про сьогоднішніх — про наших дітей. Про те, що їх дитинство не повинно знати вибухів бомб.
Руслан поклав руку мені на плече:
— То ти, значить, пишеш?
— Та — пишу.
— Писака, значить? Слухай, може, тебе на цей шлях вивів наш вірш про героя Бандура?
— Про Бандура? Той віршик допоміг мені зрозуміти, що коли ти кладеш перед собою аркуш паперу — треба мати, що сказати людям.
Ми ще довго розмовляли про всяку всячину, згадували минуле, мріяли про майбутнє, розповідали одне одному різні цікаві випадки з свого життя. Щоб переказати всі ці розповіді, довелося б починати нову книжку.
Ми домовилися про нову зустріч. Ми попрощалися, переконані в тому, що наше життя йде вірним шляхом.
Після цього я повернувся до столу, на якому лежав чистий білий аркуш паперу.