Ми трохи помовчали. Потім Сергій зовсім тихо шепнув:
— Пішли подивимось... Ще тривога, там, мабуть, трасуючі кулі літають. А завтра осколків назбираємо!..
— Ага, — сказав я.
Але ми не ворухнулися. Насправді нам не хотілося нікуди йти. Осколки, трасуючі кулі — це, зрештою, не так вже й цікаво.
Десь з-за дверей ледве долинув знайомий сигнал.
— Відбій, — зауважив хтось. — Можна вийти і оглядітися.
— Ні в якому разі! — вигукнула Сергієва мама, але тепер її ніхто не послухав.
Ми з Сергієм перші вибігли на вулицю. Тут вже стемніло. Під ногами хрумкало скло. Недалеко від наших дверей чорною горою височіли руїни сусіднього п'ятиповерхового будинку. Через дорогу виднілися зубчасті руїни школи. її середина була вирвана бомбою.
На бруку стояло кілька санітарних і один пожежний автомобіль. По уламках ковзали плями світла — це серед руїн поралися люди з кишеньковими ліхтариками. Ось зчинилася метушня біля однієї з санітарних машин. Потім вона розвернулася і помчала геть. На її місце, ближче до уламків, посунулася друга...
А я все прислухався до гуркоту, що лунав мені у вухах, і знову переживав ту мить, коли здавалося, що наді мною розвалюється будинок... Світ був сповнений тишею. Я не чув ніяких звуків, але щось незрозуміле викликало тугу і гіркоту.
— Валю! — раптом почув я зляканий голос мами і опам'ятався.
Вона тільки що підійшла до будинку і ще нічого не знала. Я кинувся до неї. І тільки в цю мить розібрав, нарешті, що сповнювало повітря тугою Тонкий жіночий голос раз у раз тужливо і голосно вигукував:
— Лідочко, Лідусю!.. Одзовися!.. Лідо, де ти?!.
— Де Марійка? — злякано спитала мама.
— Я тут!— відгукнулася Марійка від дверей. Вона зробила крок нам назустріч, і під її ногами заверещало скло.
Ми пішли до своєї кімнати. Я наблизився до вікна. Підлога була всипана битим склом. Воно й тут хрумкало і вищало на кожному кроці.
Вибухова повітряна хвиля геть зірвала з вікон високі ставні і висадила всі шибки. За вікном на тротуарі юрмилися люди. Тільки що там стояли і ми з Сергієм.
— Серьожко! — гукнув я.
Мені ніхто не відповів. Мабуть, він теж пішов додому.
Я обережно провів руками по підвіконню. Воно було засипане склом. Потім мої пальці наштовхнулися на порожній
вазон, а біля нього намацали зламану гілочку з посіченим листям. То були рештки китайської троянди.
Здалеку, десь з-за гори уламків, долинув тонкий жіночий голос:
— Лідо, Лідусю!.. Одзовись!..
Цю ніч я спав погано. На руїнах не припинялася робота. І кожного разу, як там відкидали яку-небудь дошку, я прокидався і підхоплювався в ліжку. Дошки гуркотіли неголосно, але крізь сон це нагадувало вибухи...
Наше безхмарне дитинство обірвалося. Відтепер все стало інакше.
ДЗВІНОК ЧЕРЕЗ ДВАДЦЯТЬ РОКІВ
На цьому книжку можна було і закінчити. Але якраз днями сталася подія, про яку мені кортить розповісти.
Був вечір. Я сидів біля письмового столу. Світила настільна лампа. Чорними боками вилискував телефон. Він—як жива істота. Подасть голос — наче накаже: "Облиш свої справи і підійди до менеї Ти зараз почуєш щось цікаве і веселе. Або таке неприємне, що аж у носі засвербить... А може, я примушу тебе хвилюватися і кудись поспішати. Га? Отож бери мерщій трубку!"
А коли відразу її не взяти — телефон сердиться і починає галасувати. Дзвонить і дзвонить, що аж у вухах лящить.
Я, звичайно, знаю, що це всього-на-всього електричний прилад для зв'язку, але ставлюся до нього з повагою.
На столі переді мною лежить чистий білий аркуш паперу. Це теж незвичайна річ. Він — як екран чарівного ліхтаря, на якому от-от виникнуть цікаві картини. А проте, кого тепер здивуєш чарівним ліхтарем! Зараз чи не у кожного школяра є свій фільмоскоп і цікаві плівки.
Білий паперовий аркуш краще порівняти з екраном телевізора. Там рядки викреслює особливий промінь, і з них складаються живі картини. А на папері рядки наносять звичайною ручкою та чорнилом, олівцем або друкарською машинкою. Літера по літері, слово по слову.
Але що то за рядки! З них виростають цілі книги, які потім із захопленням читають і дорослі й діти. Про героїв, що їх завжди пам'ятатимуть люди, про звичайних хлопчиків і дівчаток, про життя і працю, боротьбу і перемоги. З книгами поспішають
на уроки. В книгах втілена думка вчених і інженерів, що прокладають шляхи до планет. Про все краще, чого досягли люди, і про мету, до якої вони йдуть, розповідають книги.
Ось чому я дуже поважаю чистий білий аркуш паперу.
Коли я думав про все це, задзвонив телефон: "Ану, послухай, що я тобі казатиму!" — звелів він. Я підняв трубку. І почув незнайомий голос:
— Валька! Ти вдома?
— Я вдома. А хто це говорить?
— Це говоримо ми. Зараз, інженере, ми до тебе прийдемо.
— Як ви мене назвали? Ви помилилися номером — я не інженер.
— Ха-ха! Розповідай про це своїй бабусі, артисте!
Я подумав, що це хтось хуліганить, і хотів покласти трубку. Та про всяк випадок ще раз запитав:
— Хто говорить?
— Ти, друже шукач скарбів, став занадто цікавий. Привіт від адмірала Гопа!
Потім у трубці почулася якась метушня, і долинув уже інший голос!
— Тю! Ти що — не впізнаєш? — загримів потужний бас. — Тоді слухай: щоб нікуди не виходив з дому! Чекай нас!
Я б міг заприсягтися, що цього голосу зроду не чув. Але згадка про адмірала Гопа і оце "тю" схвилювали мене.
А згодом заверещав дзвінок у передній, і в моїй кімнаті з'явилися Руслан і Сергій.
Спочатку я мовчки розглядав їх, а вони мене. Ні, Серьожка вже був не Серьожка... Замість маленького хлопчика з круглими пташиними оченятами, переді мною стояв височенний широкоплечий дядько у формі капітана військово-повітряних сил. А Руслан на зріст був середній і у плечах так собі. Поглядав із смішинкою в очах і переминався з ноги на ногу.
— Ну що ж, — сказав я, — ви, дорогі інженери, артисти і шукачі скарбів, майже не змінилися. Тільки я не розумію, як з дрібненького Серьожки вийшов отакий здоровило.
— Та й ти наче такий, як був, — зауважив Руслан.
— Точнісінько: Валька як Валька! — гаркнув капітан Ми розсілися, де хто хотів, і тоді Сергій сказав:
— Хто серед нас старшиу за званням?
— Мабуть, ти, — відповіли ми.
— А коли так, то мені і командувати належить. Першим доповідатиме Руслан.