— Добре, ви перемогли, — жалюгідно всміхнувся Фрад.
Йому не відповіли. На нього не звертали уваги. Про нього забули. Генератор стояв на столі. Промінь довбав стіну, і з неї додолу збігали крихітні вогненні краплини.
Увімкнувши прилад, Артем відчув, що важкий, мов земля, тягар спав з плечей. Справу зроблено. Прощавайте, люди!
Схилився до Яни. Вона дивилась на нього. Червоний відблиск рум’янцем пашів на її обличчі, ясними іскрами — в очах, немов у них спалахнуло полум’я.
Ворушилися вуста. Артем ловив знайоме:
...А зорі сміються на всеньке небо.
Вони нас кличуть до себе, у Всесвіт.
Ти чуєш, милий? До них майнемо,
бо Всесвіт б’ється у нашім серці,
бо простір скорився твоєму диханню,
бо зорі, як очі, спалахують знову...
У вогненних очах її була любов.
Фрад задкував. Він ледве рухався з переляку. А його тренований мозок за якусь частку секунди встиг підрахувати: стіни камери мають чотири шари... температура променя... жаротривкість матеріалу... За чотири хвилини перший шар буде пропалений, а далі — по одній хвилині на три інші... За сім хвилин антиповітря найтоншою цівкою вибризне з камери й торкнеться магнітів, — перший спалах порушить рівновагу камери й негайно за цим — вибух, якого ще не знала планета...
Сім хвилин. Фрад уже біг коридором. А за кілька кроків попереду біг Джон Осленко, колишній учений Уїльямсои. Він теж усе зрозумів, і підрахував, і хотів тільки одного — померти під небом, під сонцем, а не в підземеллі... До ліфта залишалося кроків п’ятдесят, коли почув позад себе голос Фрада:
— Космодром-три!.. Щоб за п’ять хвилин "Сіріус" був у стартовій готовності номер нуль!..
Швидше, швидше... Старому Джону важко бігти, він широко роззявляє рота, хапаючи повітря. А Фраду хоч би що: він сильний і молодий. Він уже майже наздогнав Джона, і поруч лунає чіткий голос:
— Другий гараж! Негайно машину до корпусу "Б"! Щоб була біля входу за одну хвилину!..
Джон збагнув: Фрад мчить на космодром, щоб устигнути до вибуху злетіти на "Сіріусі" і... врятуватися в космосі. Джон простягнув руку, ухопив Фрада за комір і смикнув на себе. Той від несподіванки покотився по підлозі.
Захеканий Осленко стояв над ним у позі переможця.
— Стій, поганий вилупку... Сам закрутив справу... Разом з старими придурками... А тепер тікати? А тепер нехай усе горить, а ти... у космос?.. Нульова готовність, так?.. Не вийде, фараонова вошо, не пущу, смердюча земляна жабо, здохнеш, кістлявий пацюче!.. — Фрад звівся на коліна. — Хто убив Уїльяма? Хто втопив у океані мого Вілла? Хто спаплюжив душу Джона Уїльямсона?.. Тож і ти здихай, безхвоста мавпо... — Фрад підвівся на ноги. — Нульова готовність, га?.. Щоб "Сіріус" висів на працюючих двигунах, так?..
Фрад зробив тільки один крок, і страшної сили удар упав на щелепу Джона. Старий відлетів під стіну.
За звичайних умов від такого удару людина надовго втрачає свідомість. Але Джон не втратив свідомості. Разом з хвилею нестерпного болю на його очі накотилася чорна пелена. А коли вона посіріла й стала прозорою, Джон устиг помітити, як за Фрадом зімкнулися дверцята ліфта.
Старий, хитаючись, підвівся. Секунду стояв, очманілий, і тримався рукою за розбиту щелепу. Потім побіг коридором, тихо завиваючи від болю, швидко набрав шифр маленьких дверей, вбіг у кімнату і шарпнув на себе держак рубильника. Ось тобі, маєш! "Сіріус"? Чудово анігілюєш і в ліфті!..
Помстившись, Джон кинувся до крутих залізних східців. Будь-що вибратися на повітря. Хоч на одну мить глянути на синє небо.
Даремно він нехтував ранковою гімнастикою. Пробіг якихось чотири поверхи, а серце мало не вистрибує, зовсім нічим дихати, наче в будинку скінчилось усе повітря.
На сьомому поверсі Джон безсило повалився на коліна. За кілька кроків від нього в стіні ніби хтось вовтузився, кректав, довбав пластик... Джон ледве зумів повернути голову в той бік. Двері ліфта потроху, ривками, розсувалися зсередини, і за край підлоги чіплялися тонкі сильні пальці. То Фрад намагався вилізти з кабіни, що зупинилась між поверхами...
Це додало Джонові трохи сили, і він знову припав до східців.
Встиг. Над сельвою сліпучою синьою барвою світить небо. По ньому пливе розжарене сонце. Величні дерева нерухомо зводять угору густі крони. Тихо. Спокійно. Славно.
Біля дверей стоїть автоматичний електромобіль, надісланий на вимогу Фрада. Капосний Джон відчиняє двері і, не сідаючи в машину, натискує кнопку. Машина торкається з місця і біжить геть покрученою доріжкою. Не маючи програми, вона тепер повернеться до гаража...
Сонячні промені грають, як струни великої арфи, хаща співає тиху пісню — природа оспівує життя. Джон стогне: у нього страшенно болить щелепа. Цей бузувір навіть померти не дасть з задоволенням.
Якби ж іще хоч на одну мить побачити хмарочоси Нью-Йорка.
З дверей вибігає Фрад. Він озирається.
— Пізно, — каже Джон, не дивлячись на нього.
Фрад розуміє: пізно. До кінця залишилось менше хвилини. Він до болю міцно зчіплює кулаки і чомусь сідає на землю.
Опівдні Олексій Сухов у маленькому вертольоті висів над сельвою. В електронний бінокль дивився на обрій. В окулярі пропливали нерівні верхівки дерев, потім з’явилася тонка висока скеля, схожа на піднятий угору зігнутий палець. Там — плато.
Олексій другий день літає навколо, намагаючись розв’язати стару задачу: як послати туди невеличкий десант, щоб не вдаватись до обстрілу. В його голові виникають варіант за варіантом, і один за одним відпадають, бо кожен має одну хибу: нездійсненність...
Олексій уперто роздивляється обрій, раз по раз повертається поглядом до скелі-пальця, і йому здається, що саме тут, біля неї, криється відповідь...
І раптом він побачив, як неозорі простори лісу на обрії здійнялись горбом і, мов шкаралупа, луснули, а з-під них, наче з яйця, вилупилась гігантська півкуля жорстоко сліпучого сонця.
Наступної миті вертоліт закрутився і полетів казна-куди, ніби який велетень ухопив його, мов іграшку, й жбурнув якомога далі. Олексій втратив свідомість.
Опам’ятався, осліплений, оглушений, побитий, на затіненій лісовій галявині, куди зуміла сісти машина... Вгорі ревіло розпечене повітря. Ліс парував. Збиралася жахлива злива.