А як поліцаї, німці облавою? ІЦо я їм, беззбройний? "Хенде хох!" — і кінець. Хоча б яка зброя під рукою.
Згадав про наган, що посіяв. І така досада взяла, так тоскно стало на серці — хоч у петлю головою!
# * *
Думала про нього. Весь час думала. Особливо впочі, коли лишилась наодинці з собою.
Лежала, пригадувала, що він казав, як їв, як дивився на неї,— кожен рух його, кожен жест закарбовувався в серці. Бачила його так в оцих нічних своїх спогадах, наче був поруч. Не в землянці, в бліндажі вогкому й похмурому, де й серед літа дубієш, а в кімнаті, поруч з нею. Сидить скраєчку на ліжку (Дарипка посунулась навіть, місце звільняючи), погладжує здоровою рукою плече, рушником перев’язане. Він весь час його гладить, і Даринка ледь стримується, щоб не запитать, чи болить. А мабуть, що болить, авжеж болить, бо і в неї ось починає боліти: в тому самому місці, де в нього рана.
А вранці, ще й очі не розплющивши, думала, що йому понесе. Бігала щодня, хоч мати вже й казала, що жолудів на дві зими вистачить, та й не свиноферма ж у них: один лише підсвинок і того взято па облік— попереджено строго, під страхом смертної кари, щоб і пальцем не сміли торкати, бо він уже й не їхня власність, а фашистська. "То не треба, дочко, й старатись, хай вони ним і подавляться!" І частину ненависті до влади нової мати переносить на ні в чім неповинну тварину: "Ачу, щоб ти й здох! Жери-жери, бодай тебе черви зжерли!"
А Даринка все носила й носила. Потім, коли матері урвався терпець: "Ще раз принесеш, буду й тебе годувати оцими жолудями! Разом з підсвинком",— заходилась збирати хмиз та шишки. Приносила, що й спина тріщала, аби тільки мати пускала до лісу. "Та чи ти, дочко, сказилась: стільки за раз набирати?!" — "Мені, мамо, не важко".— "Буде не важко, як підірвешся! Більше одну не пущу: удвох будем ходити".— "Я ж не сама, я з дівчатами,— лякалась Даринка: мати — не Віра чи Оля, од матері не од-станеш, не відіб’єшся,— пастиме очима.
Вмовляла, ластилась, обіцяла не носити важкого, мати й одходила. Та й чи багато матері треба, щоб одійти!
Даринка й сама не знала, що може так хитрувати.
Надсипати крадькома з чавунця, доливаючи, щоб ненька не помітила, водою. А та одно бідкалась:
— Чи я вже й варить розучилась? — І сьорбала, що лишалося.— Кидала ж наче всього, а воно рідке, хоч умивайся. Гущу мов нечиста сила пожерла.
Даринка не признавалася, звісно, що вся гуща вже в горнятку, в сараї прихована. Даринка тьопала те, що лишилось од борщу, з таким видом, наче смачнішої страви ніколи й не куштувала. І цілилась оком на хліб: як відрізати скибку, щоб мати не помітила? Бо тепер з хлібом сутужно, а що буде взимку? Чи напровесні? Ці нагодують, що й ноги доведеться відкинути! Де вони тільки на наші голови й узялися?
Мати журилась, Даринка ж слухала її упіввуха: в неї — свої клопоти, свої потаємні гризоти.
От як йому помогти оту зброю добути?
Позавчора він, не витримавши, поскарживсь Дарниці: посіяв наган і тепер не знає, що й робити без зброї.
— Де ж ви його загубили?
— Точно не знаю. Якби знав, то сходив, пошукав би... Здається тоді, як упав через пліт. Як знепритомнів.
— А якою ж ви вулицею бігли?
Не пам’ятав і цього. Та хіба ж у темряві можна було щось розібрати! Пам’ятає тільки, що огорожа була низенька, майже по пояс.
— Штахетини?
— Здається, штахетини.
— Та це ж наша бібліотека! — зраділа Даринка.
Того ж дня сходйла до бібліотеки. Обійшла весь штахетник — нагана не було.
Вже додому вертаючись, зустріла Михайла. Він їй явно зрадів.
— Даринко, здрастуй! — кинувся, мов цілуватися збирався.
— Не називай мене Даринкою, чуєш! — відступила од нього.
— А як? — аяг роззявив рота.
— Ніяк!
Хотіла вже його оминути, але тут її увагу привернув автомат, що висів через плече... До цього їй було байдужісінько, що він носить,— зброю чи коромисло, а тут зацікавилась:
— Що це в тебе?
— Це?.. Автомат. Подивитися хочеш?
Зняв поспішно з плеча, показує, як з нього стріляти. Тим більш охоче показує, що Да ринка дивиться на той автомат як заворожена.
— Це тобі не гвинтівка! І кулемета не треба... На пів-диска чергу даси — викосиш усіх до ноги! Др-р-р — і всі копита відкинуть!
— Подаруй! — раптом сказала Даринка.
Михайлове обличчя стало таке — дурнішого вона ще не
бачила.
— Тобі?.. Автомат?..
— Жалко, еге? А хто колись в записці писав, що весь світ готовий віддати?
— Та нащо він тобі здався? — Він все ще не вірив, що Даринка просить всерйоз.
— Од вовків відбиватись! — розсердилась.— Так не подаруєш?.. Тоді й не підходь до мене!
— Даринко! — розпачливо гукнув.
Не оглянулась навіть. Хоч здалося на мить, що він передумав: зніме й оддасть автомат. "Від такого діждешся, як же! Кугутяра нещасний!" — згадала його скупенького батька, який колись, ще в дитинстві, спіймавши її на гарячому, добре насмикав вуха: "А не лазь по чужому, но лазь! У вас що: свої черешні не родять?" Насмикав та ще й одвів до матері. Яка додала вже від себе: хай би хлопець, тому не диво, а це ж дівчисько, прости господи! "І батько — кугут, і він — кугутяра!"
Та кугут — не кугут, а автомат таки в нього. Не йде з Даринчиної голови ота зброя, гойдається перед очима, хоч руку простягай. }
Уявляла, як би зрадів Віктор Михайлович, очам своїм не повірив би, коли б йому принесла автомат.
"Де ти взяла?"
"Де взяла, там немає,— відповіла б скромно.— Беріть: вам тепер з оцим автоматом нічого не страшно!"
Хіба вкрасти? Підгледіти, де він його ховає вдома, та крадькома й поцупити. А тоді — будьте здорові: до лісу! Поки б ту пропажу помітили — встигла б і додому вернутись.
Кілька днів носилася з цією думкою. Так нею пройнялася, що одного дня, коли мати надумалася збігати до сусідів по сіль, зголосилася:
— Давайте я скочу.
— Скоч, доню,— трохи здивовано мати: то казала, що в сусідський бік і дивитись не хоче, а це сама до них напрошується.
Тітка Горшша, Михайлова мати, стріла її, наче рідну дитину, яку хтозна-коли бачила.
— О, невістонька дорога! Старий, а поглянь-но, хто до нас завітав! Солі, кажеш? Січас я, січас...
"Нічого не вийде",— виходячи з хати, розчаровано думала Даринка. Тут ложки не винесеш, не те що автомат: тітка так попасцем і ходить. А буде Михайло, то й поготів...