МАКСИМ ТА МАРУСЯ
А ти мене насміши, А ти мене настраши...
З української народної казки
Маруся, жінка Максимова, надумалася з великого дива топитись.
Під самісіньким берегом. Тільки бульк — і немає. Максим спершу подумав, що пірнула. Почекав для годиться, потім гукнув:
— Марусю, ти де?
Ані звуку. Тільки вода шипить унизу.
— Ти що, утопилася?
Знову ні слова у відповідь. Треба, мабуть, діставати. Скинув сорочку, штани: не мочити ж одяг! Поліз у воду. Попопірнав, поки дістав! Коли одкачав та й сам водою одплювався, спитав:
— І чого ти, дурна, туди лізла?
— А я думала — мілько. — Маруся все ще цокотіла зубами.
— Мілько!.. В тому "мілько" сомам тільки водитись! Я сам ледь дна діставав, за тобою пірнаючи... Одягайсь, водолазе, бо ще застудишся.
* * *
Максим і оженивсь на Марусі не по любові — з жалю.
До двадцяти шести не одружувався — усе виглядав заморську красуню. "Міс Європу", на менше не згоджувався. Якось побачив на кольоровому фото — серце так і тьохнуло: вона! Саме така йому ввижалася майже щоночі. Знав би адресу — вдарив би телеграму: не поспішай заміж виходити, ось як обмолотимося, так і приїду.
Вирізав фото, повісив над ліжком і щовечора, лягаючи спати, замалим не молився на нього. Красуня усміхалася — серце виймала! І всі дівчата місцеві здавалися Максимові такими курочками сіренькими, що дивитись на них — тільки час марнувати.
Максимові тим більш не пекло упадать за дівчатами, що поруч молоденька удовичка жила. Не встигли з чоловіком і дитинки завести, як той потонув. Удова пожурилась-пожурилась, скільки годилося, а тоді на Максима й накинула оком. Якось повечірком заманила до хати: змазати петлі на дверях, що скрипіли, спать не давали. Ступив до кімнати Максим, а там уже й вікна завішані, й постіль розстелена, і могорич на столі. Такий первачок удовиця клята дістала, що й вола з ніг повалить, не те що людину.
— Так які петлі змазувати? Оці?
— Оці, Максимку, оці! — Тремтить, налягає гарячим плечем. —Максим уже й петель не бачить, квацяє навмання. А як чарку хильнув, то й зовсім у голові замакітрилось.
Удовичка ж і поїсти як слід не дала: вимкнула світло й потягнула Максима до ліжка:
— Ходи-но, Максимочку, сюди, я тебе таким пригощу, що й губи оближеш!
Максим не дуже й опирався: як пригощають, то чого й не попробувати?
Скуштувавши солодкої меді, став такий богомільний, що не пропускав жодної служби. Ще до ладу й не стемніє, а ноги вже самі несуть до знайомої хати. Максим, може, й женився б на тій удовичці, коли б не Маруся. З Марусею ж він познайомився так. Раз у тиждень, у неділю, ходив до клубу на танці. Максим танцював як бог — де воно в нього й бралося, музика сама підказувала, як треба рухатись, здавалось, і землі не торкався підошвами, так легко ніс своє тіло, і дівчата замалим не в чергу до нього записувались. Максим брав то одну, то другу, жодній не надаючи переваги, щоб не образити інших, і додому вертався не в парі, тим більше що удовичка вже чекала на нього. Простував нічною завмерлою вулицею, і така легкість у всьому тілі була, наче він щойно ширяв попід зорями, а оце опустився на землю. Отак і вертався щоразу Максим, вільний як вітер. Аж ось якось на свою голову помітив на тих танцях Марусю. Тулилася сіренькою качечкою попід стіною, і ніхто не підійде до неї, не візьме у танок. Максим раз глянув на дівчину, вдруге... А далі й не витримав:
— Ти чого не танцюєш?
— А ніхто зі мною не хоче, — відповіла засмучено.
— Не хочуть? Ось ми їм зараз покажемо!
Взяв Марусю за руку, повів до чергового танку. Воно ж іще й танцювати не вміло до ладу. Так, бідне, старалося, що ледь губи собі не одкусило. Максимові весь час здавалося, що дівчина підведе до нього обличчя й спитає: "Так я, дядю, танцюю?"
— Як тебе хоч звати? — спитав, до місця проводжаючи.
— Маруся.
— Рано ти, Марусю, дівувати починаєш.
— А мені вже сімнадцятий! — Очі як чисті озерця, і голосок як дзвіночок.
— Ну, дівуй, Марусю, дівуй...
Тільки ж знову стоїть — до стіни приклеїлось. І вже з Максима не зводить погляду. Муляє той погляд Максимові, танцювати не дає. Не втримався, підійшов до неї ще раз:
— Що, не запрошують?
— Не запрошують, — видихнула йому прямо в обличчя.
— Давай-но руку.
Не одпускав, доки й музика скінчилась. А стали розходитись, Максим надвір — і Маруся за ним, Максим на вулицю — і Маруся слідом.
— Ти куди це нарипалась?
— А я тебе проведу.
— Ти?.. Мене?.. — розсміявся Максим: де ж це бачено, щоб дівчина хлопця проводжала! І так цікаво стало Максимові, так весело, що він і руку в лікті зігнув: — Ану покажи, як ти вмієш проводити!
Воно і вчепилося в лікоть — ледь не загойдалось в повітрі.
— А я знаю.
— Що ти знаєш? — аж спіткнувся Максим.
— Знаю, до кого ти йдеш... До Гальки, ге ж?
Ну чудасія! Максимові ще зроду-віку така не стрічалась. Щоб отак до іншої попід руку вела...
Дійшли до знайомих воріт, Максим одчепив свою руку:
— Спасибі, Марусю, що провела. А тепер гуляй додому, бо вже пізно.
А вона й не думає йти:
— Можна, я тебе почекаю?
— Ти що?..— уже розсердивсь Максим.— Сказав: додому чеши!
— Ти не бійсь, я не ревнива.
Ледь не розреготався Максим. Щоб він та боявся оцього пуголовка!
— Іди, бо лозину візьму! Повернулась, пішла неохоче. Ну чудасія!
Побув скільки треба в удовички Максим, вийшов на вулицю — сидить!
Приліпилося до воріт, не ворухнеться.
— Ти що, ненормальна?
— А я не змерзла, — зубами вицокує. — Можна, я тебе додому проведу?
Ну що з бідою робити?
— Ні, дівко, не буде по-твоєму! — відповів якомога строгіше Максим. — Я тебе одведу! Так одведу, що ти й дорогу сюди забудеш! Скажу батькам, аби прип'яли й не випускали з двору!.. Змерзла, гляди?
— Ні, не змерзла. — А сама тремтить. Та й де ж не тремтіти, коли в тоненькій сукенці та ще й з короткими рукавами.
— На ось піджак.
Зняв піджака, на худенькі плечі накинув. Так поли мало не по землі воліклися. І смішно Максимові, й прикрощі розбирають: завтра на роботу рано, заснути б хоч трохи, а тут марудься з оцим лихом. Поки довів, перші півні голоси подали.
— Чеши до хати!
Маруся ж замість того, щоб піти в двір, звела до нього обличчя:
— А ти мене поцілуєш?