— Та нічого,— відповів знічено.
— То й іди своєю дорогою. А у мене — своя.
Стріпонула гордо волоссям, пішла. А ^ін довго стояв —
дивився їй услід.
Не такий він був і поганий — Михайло. От тільки навіщо записався в поліцію? Хто його силував?
Цього Даринка не знає. Та й знати не хоче: він тепер їй навіки чужий. Чужіший чужого. Від німців навіть чужіший. Ті хоч вороги, з тими все ясно, а цей...
"Як ти міг забути, що ми за однією партою сиділи? Одних і тих же вчителів слухали, в одну й ту ж книжку разом заглядали?"
Цього не зможе простити йому довіку Даринка.
Прокинувся од того, що приснилось, ніби я вдома. Наче немає війни і я ніжусь в постелі, не поспішаючи зводитись: сьогодні ж вихідний. А Ліля вже торохкотить чимось на кухні. "Лілю,— гукаю,— що ти там робиш? Йди сюди!" І вона входить: вся у військовому. В гімнастерці, в спідниці захисного кольору, в чобітках, ще й шолом на голові. А через плече — протигаз і гвинтівка. "Ти куди це так нарядилася?" — питаю вражено. "На війну".— "Так війни ж немає! І не тобі — мені воювать доведеться".— "Тобі не можна, ти поранений". І тут в моє ліве плече хтось наче вистрелив...
Проснувся — лежу на лівому боці. Поворухнувсь — не втримався од стогону. Так застогнав, що самого себе жалко стало. Особливо, коли пригадав, що я не вдома — в землянці. Ні Лілі, ні теплого світла довкола: темно, холодно, тоскно, наче в могилі.
Глянув на годинник — дванадцята. Дня чи ночі? Притулив до вуха: так і є — забув завести.
Плече мов заспокоїлось трохи. Намагаючись не потривожити рану, звівся, намацав глек, напився води. Трохи полегшало. А йоги — горять. Скільки ж це я не перевзувався? Від онуч лише шмаття зіпріле лишилось. Всі пальці, либонь, погнили.
Що ж воно зараз: ніч, день?
Встав, намагаючись не зачепитися за щось лівим боком, пішов до дверей. Німці двері з якоїсь хати зняли разом з одвірком: добра чужого не жалко. Так припасували, що жодної щілинки не знайдеш. Хазяїни, будь вони прокляті!
Надворі вже деА>. Світло досередини так і ринуло, омило з ніг до голови. Потекло повз мене, як весняна вода. Мимоволі провів долонею по колючій щетині: поголитися б! Так обріс, що й рідна жінка не взнає.
Був переконаний — Ліля прийде з Даринкою. Обов’язково прийде! Здалось навіть, що вже он ідуть. Виглянув, схвильований, з окопу — ні душі. Порожньо, тихо, з-під пожухлої трави жовтіє холодний пісок. Ні звірини, ні птаха залітного — все наче навіки застигло. Як у лиховісному сні.
Де ж Ліля? Чи не сталося чого з Даринкою? В тривозі вдивляюсь у той бік, звідки вони мають прийти: не видно.
Минає година, друга. Я вже й місця собі не знаходжу:
верзеться таке, що краще й не думати. Спущуся в бліндаж, посиджу хвилину і знову зриваюсь на ноги: йдуть! Вибіжу (серце з грудей як не вискоче), гляну: ні душі.
Та ось поміж дерев з’явилася постать. Ліля? Даринка? Чи зовсім чужа жінка? Мали ж прийти вдвох, Ліля й дороги сама не знайде.
Даринка! Вже впізнаю. І торбинку позавчорашню, через плече почеплену: збирала до неї жолуді.
— А де ж Ліля, Даринко?
Не відповіла, мов не почула. Подала вузлик:
— Це вам.
Од Лілі? Але чому ж вона не прийшла?
— Де Ліля, Даринко?
— Немає вашої Лілі!
— Немає?.. Де ж вона? Що з нею сталось?
— Нічого з нею не сталось! Поїхала до батьків.
Поїхала до батьків!
І тут я згадав, що лишив дружину вагітною. На п’ятому місяці. "Ти ж гляди, мене почекай!" — казав прощаючись. Був переконаний, що найбільше за місяць вернуся додому. З перемогою, звісно...
"Невже вона поїхала родить до батьків?.. Мабуть, що так".
Настрій у мене — гіршого важко й придумати! А тут ще Даринка сердита чомусь од мене одвертається.
— Ось я вам борщ принесла,— стала розв’язувати вузлик, коли вже спустилися в бліндаж,— Давно ж не куштували вареного? Мама моя знаєте які варить борщі!
— Ти розповіла матері про мене? — спитав стривожено.
— Що я, маленька?
— Гляди ж, нікому ні слова!
їм борщ, справді як ніколи смачний, а думками — все про Лілю.
— Хто це тобі сказав, що моя дружина пішла до батьків?
— Марія Іванівна.
Марія Іванівна. Сусідка наша, Лілина подруга. Разом з її чоловіком нас і призвали до армії.
— Вона їй не казала, коли повернеться?
Хитнула головою — ні.
— Та їжте вже! — Видно було, що ця розмова була їй неприємною. Бідне дівча: воно й досі не байдуже до мене!
— Ох, Даринко, наївся!
— А чого не доїли? — ревниво.
— На вечерю залишив. Ще й повечеряю.
— А як ваша рана? — Обережно торкнулася плеча пальцем, очі повні жалю.— Дуже болить?
— Болить, але вже не так.
— Ви терплячий. Я отак не змогла б. Я вам ще ковдру принесу, щоб потепліше вкривались. А то ще застудитесь.
— Не треба, Даринко, мені й кожуха вистача з головою. На одну полу ляжу, другою вкриюсь — як у колисці!
— Еге, ги так тільки кажете!
— Чесне піонерське — правда!
Всміхнулась. І яка ж ясна в неї посмішка!
— Тоді я валі ще щось принесу. Бачите, ось кров проступила.
— Аз чим же ти заміж будеш виходити? — запитав жартома.
Так і спалахнула:
— Я ніколи заміж не вийду!
Зірвалася з нар, стала збиратись. Перелила борщ, що залишився, в миску, порожне горня акуратно зав’язала у вузлик.
— До побачення, то я завтра прийду.
— Приходь, я тебе виглядатиму.
Всміхнулася.
— Мені ж іще жолудів треба назбирати. А то я із вами довше побула б.
— Йди, Даринко. Спасибі тобі!
— Я завтра ще яєць принесу. Вам поправлятися треба.
Стоїть, пригадує, що іще пообіцяти.
— Ви ж тут не дуже розгулюйте. Бо ще комусь попадетесь на очі.
— Гаразд, Даринко: як ховрашок, сидітиму.
— То я пішла.
Провів її з бліндажа, дивився, поки й поміж деревами зникла, потім знову зайшов у незатишну оселю свою.
Що ж там з Лілею? Як вона? Чи хоч добралася благополучно до батьків? Дорога ж неблизька, двісті майже кілометрів, та ще й через Київ, нашпигований німцями.
І що я тепер маю робити?
До цього жив надією на побачення з Лілею, була навіть думка знову спробувати пробратись додому, пересидіти, поки рана загоїться, бо в бліндажі оцьому довго не всидиш: містечко ж — рукою подати! Ліс під боком: вештаються — хто по хмиз, хто по жолуді. Вчора ледь сховатися встиг, коли появилися якісь жінки з підлітком. Сидів, зачаївшись, здавалося, по голові протупотіли. Довго не наважувався виглянути.