Ні, таки нічого не вийде.
Що ж їй робити? Коли б же вона хоч не похвалилась, що має на оці автомат. Зірвалося з дурного язика — Віктор Михайлович так і кинувся до неї. Автомат? Де? В кого? Мусила пояснити: в сусідів. У хлопця знайомого, що тепер служить у поліції.
— Ви його, либонь, пам’ятаєте: Михайло Васюк.
Віктора Михайловича Васюк найменше цікавив.
— Як же ти його, автомат той, добудеш? — питав розчаровано.— Він що — отак запросто тобі його й віддасть?
— Вкраду! Винесу, що й не помітить.
— Винесеш! — сказав сердито.— Отак просто візьмеш та й винесеш! Не смій і думати про це!
Але Даринка знала, що їй робити. Він же, прощаючись, таки не витримав:
— Да-а-а, якби автомат...— Хоч і схаменувся одразу: — Гаразд, і без автомата якось проживемо. Тут хоча б якусь пукавку: пугача або самопала. Смалонув разок — вороги всі й попадають.
Жартує, а Даринці здається, що то він з неї кепкує. З її наміру. І, повертаючись із лісу, поклялася, що дістане йому той автомат. За будь-яку ціну дістане.
А тепер що ж виходить: набрехала? Як він про неї подумає!
І так недобро, так гірко Даринці, що світ не милий.
Крадькома позирала на хату сусідів. Щоразу то мати, то батько виходили надвір, а Михайло не показувався. Вже й стемніло, і місяць діжею червоною виткнувся —
Михайла ж наче корова язиком злизала. Йшла до хати й надіялась, що він в останню мить появиться.
Не появився.
В ту ніч зле спала Даринка: все здавалось, що Михайлові кроки лунають.
В обід другодні не витримала. Це — коли повернулась од Віктора Михайловича, принісши мішок соснових шишок. Був цього разу такий мовчазний та засмучений, що Даринці весь час здавалось: журиться за автоматом. Побачивши тітку Горпину, яка саме вийшла в двір, підбігла до плоту, привіталась:
— Де це ваш Михайло, що не видно?
— На службі в Києві. Погнали й нас не спитали,— поскаржилась,— Та не журися — скоро вернеться.
"А я й не журюсь!" — хотіла відрізать Даринка, та вчасно стрималась. Тітка ж ні сіло ні впало стала розхвалювать свого сина: і слухняний, і смирний, а що вже роботящий, то й не сказати. Мало, що ходить на службу, так іще й по хазяйству. Чи до свиней, чи біля корови — всьому дасть лад. А цс вмовляє батька заводити пасіку. Цукру ж немає, люди за солодким мало не плачуть,— що хочеш, за медок отой виміняєш...
— Я, тітко, піду,— не витримала Даринка,— В печі досі перегоріло.
— Йди, дочко, йди. Ти теж, бачу, роботяща дитина. Дай тобі боже здоров’я і щастя! Та гарного чоловіка до пари.
Проводила Дариг :у поглядом — до самісінького порога.
"Чоловіка! — фиркала про себе Даринка.— Так я за вашого Михайла й вийду!"
А все ж було жаль тітку Горпину. Хіба вона винна, що її син записався в поліцію?
Михайло появився в обід.
— Де ти пропадав? — спитала Даринка.
— В Києві. Комісара одвозили.
— Комісара?
— Еге ж, разом із жінкою.
— З його ланкою?
— Не з його, а з чужою. За те, що комісара ховала.
— І тобі не жалко тієї жінки було? — з докором спитала. Згадала німецькі страшні оголошення: хто переховуватиме командирів Червоної Армії, того чекає смертна кара,— її ж розстріляють!
— А я тут при чім? — здвигнув плечима Михайло.—^ Я ж на службі. Мені приказано, я й спольняю.
— А якби наказали розстріляти ту жінку — стріляв би?
— Та що ти до мене пристала? — аж розсердився.— Вони б мене хіба не стріляли? Якби я їм попався до рук?
— Хто, ота жінка?
— Отой комісар! Що вона його переховувала. Нам наказують, ми й спольняем.
І тут Даринка подумала про Віктора Михайловича.
— Це ти й мене до Києва одвіз би?
— При чому тут ти! — відповів з досадою.— В тебе ж не ховаються комісари.
— А може, й ховаються. Звідки ти знаєш!
Михайло знову плечима стенув: яка це тебе муха вкусила?
— Ну, йди, а то мати за тобою вже й очі прогледіла! — сказала насміїпливо. Дивилася вслід і бачила тільки автомат, що звисав з плеча. Новенький, з круглим диском, воронованим дулом і світлою дерев’яною ложею. І ще його плескату потилицю.
Ніколи не думала, що в людини може бути така потворна потилиця. Як вона її й не помічала раніше!
— Ну й що, як уб’ю! Туди йому й дорога!
Це коли Віктор Михайлович запитав: а що, як не оглушиш, а вб’єш?
— А ти знаєш, що це таке: вбити людину?
— Він — не людина! Він поліцай!
— Все одно жива істота,
— А ви ж убивали! — глянула гаряче.— Ви ж у німців стріляли!
— В німців стріляв. А чи вбив хоч одного — не знаю.
— Як то не знаєте? — Даринка вражено.
— А отак... Стріляє весь взвод або й рота. Всі ціляться, а хто поціля — невідомо.
— Я його не збираюсь вбивати. Тільки оглушу.
— А він отямиться й донесе, хто його вдарив. Що тоді робити?
Цього Даринка не знає. Про це якось не подумала.
— А ви кажете: не треба вбивати! — В голосі вже сльози.— Вони над нами знущаються, а ми їх і пальцем не зачепи.
— Вбивати їх треба,— відповів Віктор Михайлович.— Тільки не тобі це, Даринко, робити... Не твоя це справа — вбивати.
"Уб’ю все одно!" — думала Даринка: не бачила іншого виходу.
Досі не знала, що таке мігрень, голова була завжди як дзвіночок, а це мов учаділа. Обличчя зблідло, й жовті кола довкола очей. Що вже мама — навіть Віктор Михайлович став допитуватися стривожено, чи не захворіла.
— Одстаньте од мене! — відповіла роздратовано.— Про свою жінку думайте!
А прийшовши додому, лягла в ліжко й плакала. Не уявляла навіть, що можна отак гірко плакати. Так безнадійно.
"Він її любить, її... Ну, й хай собі любить! Хай іде до неї, як вона йому така мила, а я все одно дістану автомат. Хай тоді побачить, хто більше любить. Дитину народить... Та я сто дітей йому народжу!" І хоч Даринка не збиралася стати багатодітною матір’ю, сама була в мами одна, але ця думка була їй особливо солодка.
"А того уб’ю! Невістка!.. Я вам покажу невістку!"
В ніч на суботу він був вихідний: Даринка вже все знала про його службу. Стрічалася з ним майже щодня, розмовляла. Не було таємниці, якою б не поділився.
— Нашу вербу пам’ятаєш? — спитала його в п’ятницю. Стояв, либонь, останній день бабиної осені,— ні війне, пі шелесне, тільки сріблясте павутиння повільно пливе. І дерева всі — позолочені.
— Яку вербу?
— Бач, уже й забув! — сказала з докором.— А я пам’ятаю. Оту, під якою ми всім класом купались. Ми її так і називали — наша верба.