А коли людина так і не зрозуміє свого призначення, не відкриє себе — вона і ясного дня блукатиме в непроглядній пітьмі, нічого не бачачи, блукатиме, доки не усвідомить, для чого вона прийшла в цей світ.
У своєму останньому листі до мене, пишучи про Квітку Щастя, що ми неодмінно маємо знайти в купальську ніч, Оля намалювала її. Але якоюсь дивною вийшла в неї Квітка Щастя — не таємничою, не пишною й вогнистою, а скромною та простесенькою, дещо схожою на синенькі квіточки поліського льону, — очевидно, саме такою уявляла вона ту легендарну диво-квітку.
А з-під брили-надгробка з карбом "Прощай, Древляндіє! Оля К.", хоч би коли відвідав старе кладовище біля Ужа, незмінно виглядає кущик поліського льону. Диво дивнеє, хто ж його там посіяв? Чи весняні вітри на крилах своїх невидимих принесли?.. Тонкі, високі стебла з дрібними листочками, вітоньки його закінчуються небесно-блакитними квіточками, такими ніжними, якими були колись сині очі моєї коханої... І мені віриться, що то і є та Квітка Щастя, що її ми шукали (а багато хто й нині шукає, тільки шукає пишну та огненну Квітку, не відаючи, що вона проста, як льон, а відтак і незвичайна у своїй звичайності), але так і не знайшли, бо не кожному дано знайти те, що й шукати не треба, а лише берегти.
А на зеленавих луках дівчата плетуть вінки, що їх увечері пускатимуть за водою Ужа, та з соломи роблять опудало Купайла, зване ще Кострубом, зодягають його в жіночу сорочку, голову йому прикрашають різнобарвними стрічками, а шию — намистом, а тоді увечері обкладуть Коструба соломою і віддадуть жаркому, червоному, як кров, вогню...
А споряджаючи Коструба в огненний вирій, дівчата благають його:
Купайло, Купало,
Чи ти з неба впало,
Чи з землі взялося,
Що таке вдалося?..
Вважається, що в купальських обрядах, пов’язаних з вогнем і водою, відбилися первісні анімістичні вірування. А в деяких повір’ях та піснях, кажуть, ще зберігаються рештки найдавнішого поклоніння сонцю та відгомін принесення жертв поганським богам...
Слухаючи дівочі пісні, я ні-ні та й думаю: невже поганським богам розбрату, чвар-міжусобиць було віддано в жертву й мою Олю? Але в ім’я чого? Чому ми й досі в Україні не одне ціле?
Чому в Україні досі не всі — українці?
Лише тепер, проживши життя, я нарешті відкриваю для себе давно відкриту (хоч для багатьох вона все ще за сімома замками) істину про те, що наше щастя — це така ж проста, всім очевидна субстанція, як блакитні квіточки льону: бережи свій край, свою країну — Україну, даровану тобі Богом, бо тільки погани можуть терзати матір, аби з її кривавих шматків створювати собі окремішних, удільних матерів, які, мовляв, будуть їх за це ще й любити, — чи не тому я й Олю втратив?
Ой на Івана, ой на Купала
Красна дівчина зілля копала,
Квіти збирала, віночки плела,
Далі водою їх пускала,
— Плинь, віночку, по синій хвилі,
Поплинь, віночку, де живе милий!..
Хто віночок пійме,
той мене і візьме...
А побіля тихоплинного Ужа, що вічно лине та й лине з пралісів древлянських, із Слов’янії-Русі в Україну-Русь, поважно і загадково ходять-бродять цибаті й носаті чорні чорногузи, чорногузи чорні, поринувши у вікову свою таємничість... Може, то й справді живі душі того народу нашого, який уже не з нами, бо під землею, але який колись породив нас і в світ білий нашої Батьківщини благословив?..
Ось уже вечоріє, вгору зненацька шугає жарке червоне огнище — горить Коструб над Ужем, а з ним і чиясь віра, надія, любов...
Ой, що ж я наробила,
Що Коструба полюбила?..
Що Коструба полюбила...
Ой, що ж я,
ой, що ж я
та й наробила?!
2003 р.