І інших людей тих перебила,
А інших в рабство мужам своїм віддала.
А решту, щоб данину платили, залишила.
І поклала на них дань тяжку.
І дві частини її ішли Києву,
А третя Вишгороду, для Ольги,
Був-бо Вишгород Ольжин град.
І пішла Ольга по деревській землі з сином своїм
І з дружиною своєю, визначаючи устави і уроки.
І донині є місця її становищ і ловищ її..."
А ось Мала вже геть усі забули. Тільки в енциклопедії ще можна знайти кілька куцих рядків про те, що "Мал (р. н. невід. — п. 946) — князь древлян. Після вбивства київського князя Ігоря в ході древлянського повстання 945 древляни, побоюючись помсти, запропонувала вдові Ігоря, княгині Ользі, вийти за М. заміж. З літописних даних можна зробити висновок, що М. було вбито або страчено 946 під час придушення Ольгою повстання древлян".
Колишня власність Мала — Малин — сьогодні місто Житомирської області на річці Ірші (притока Тетерева).
Загиблих під гусеницями танків молодих патріотів Древляндії поховали у сквері біля площі Незалежності і навіть збиралися поставити їм пам’ятник примирення, але досить швидко у зв’язку з реконструкцією скверу "жертви 24 червня" під покровом ночі були тихо-таємно перепоховані десь на околицях міста. Місце нової могили Олі Корибут мені вдалося знайти лише після року впертих пошуків — на старому, вже забутому кладовищі неподалік Ужа.
І коли я, вже постарілим, але все у тій же червоній сорочці, що так пасує до черленого червня, блукав вулицями теперішнього Коростеня, то ні-ні та й думаю: а може, й справді ніякої Древляндії ніколи не було? Хіба що на світанку слов’янства була деревська земля, що її княгиня Ольга так жорстоко покарала за непослух і сепаратизм, назажди приєднавши її до Русі. І мені стає аж трохи легше, як хоч на мить переконаю себе в тому, в чому неможливо переконати: не було ніякої Олі Корибут. І я вперто намагаюся цьому вірити, але коли піду на старе міське кладовище, вже напівзруйноване безжалісним часом, забуте усіма (бо на ньому вже років із сорок-п’ятдесят як не ховають, хіба що навколишні мешканці приватних будинків пасуть там кіз), то силувана моя віра, що, мовляв, не було ніколи Олі Корибут, одразу ж похитується. Особливо як на узвишші, неподалік Ужа, ще старішій частині старого кладовища, ледь чи не словенських часів, там, де могильні горбики ледь-ледь угадуються, перетворившись на застиглі в траві хвилі землі, побачу потемнілу, зарослу травами кам’яну брилу, вишмарувану негодою й вітрами, потріскану од спекоти й морозів, на якій ще можна прочитати викарбуваний давним-давно напис: "Прощай, Древляндіє! Оля К.".
Я довго не міг збагнути, чому на брилі надгробка викарбувано не повне прізвище небіжчиці, а лише одна початкова його літера — "К". І ось що вдалося з’ясувати. Коли тіло Олі вночі було перепоховане невідомо де, молоді друзі покійної довго наводили в комунальній службі міста довідки, але владні чиновники або уникали прямої відповіді, запевняючи, що "з цього питання у них інформації немає", або й відверто залякували їх, радячи взагалі припинити пошуки "даної могили", бо це для них може скінчитися великими неприємностями. Молоді люди не злякалися, могилу все ж таки розшукали на старому кладовищі коло Ужа — горбик землі, у який був устромлений кілок із шматком дикту, на якому стояв порядковий номер — так ховають страчених за вироком суду злочинців. Друзі покійної в складчину придбали кам’яну брилу, привезли і встановили її на могилі, потім найняли в ритуальній службі художника-каменеріза, але той тільки встиг викарбувати на брилі "Прощай, Древляндіє! Оля К.", як на кладовищі негадано з’явився наряд міліції з вимогою "негайно припинити самовільне встановлення надгробка", бо це, мовляв, "порушує загальний архітектурний ансамбль кладовища". Який там ансамбль, переконували його друзі покійної, як на кладовищі вже не зосталося жодного надгробка, хрести давно згнили, а самих могил вже й не видно — так все заросло кущами та бур’янами, у яких скоро й вовки заведуться. Але на правоохоронців це не подіяло. Вони арештували молодих людей, відконвоювали їх у відділення, де й протримали кілька діб, безперервно допитуючи затриманих. І, певно, так їх настрахали, що випущені на волю молоді люди і думати забули про Олину могилу. Так і залишилася на десятиріччя кам’яна брила лише з першою літерою Олиного прізвища. Такою і сьогодні є могила тієї дівчини, до якої я чи не піввіку тому їхав, але так і не доїхав. Бо — не судилося. Її життя урвалося під гусеницями танків, коли деревська земля поверталася в лоно матері своєї — України.
Раз на рік, влітку, на свято Івана Купайла, я відвідую її могилу. Присяду біля неї, подумки розмовляю з Олею. На зелених луках поблизу Ужа поважно цибають чорні поліські лелеки. Іноді птахи залітають на старе кладовище і чорними тінями ходять у траві, наче душі тих, хто там лежить.
Коники, як і колись, в часи княгині Ольги та князя Мала, безугавно сюрчать під шатром зоряного неба, бо це їхній місяць ізок, місяць їхнього сюрчання. А мені здається, що то долинають у наш світ голоси підземного народу, якому несть числа, бо його там більше, як нас на землі.
І ще мені здається, що в тому хоралі я вловлюю й голос Олі, її ніжне ліричне сопрано. Ще студенткою дівчина любила виступати в художній самодіяльності, тоді популярній, і незмінно мала успіх. Тож їй радили перейти з університету до консерваторії. Оля не перейшла, і пісня її лишилася недоспіваною. А ще, як заплющу очі, зосереджуся, налаштуюся на якусь нечутну для світу хвилю, то чую в душі її голос:
"Я вірю, нам ще поталанить і перед нами в купальську ніч заполум’яніє Квітка Щастя, але ми не будемо її зривати. Правда, Віталику? Хай вона собі квітне, у нас ще стільки нещасливих людей! Ми тільки помилуємося нею, і нам вистачить того щастя на все життя, що в нас ще лишилося. А лишилося в нас життя аж... на ціле життя". Слухаючи в кониковому суголоссі Олю, я думаю: а що ж таке щастя? За легендою — це самопізнання і вдосконалення, пізнання життя, природа, зрештою, служіння високій ідеї (останнє сьогодні, мабуть, уже не модне). А коли знайде людина свою Квітку Щастя (а кожен із нас, хто живе на планеті Земля у світі людей, неодмінно мусить знайти свою Квітку Щастя, бо як же інакше?), вона удосконалить себе і пізнає світ. І "відімкне" тоді таємниці буття. І така щаслива людина матиме незвичайну енергію, надію і віру в краще людства, працюватиме над собою для добра людства і житиме людським життям, а не "житиме, щоб їсти, та їстиме, щоб жити".