Куля знайшла свого адресата

Чемерис Валентин

Без адреси куля не знає, куди їй летіти. І куди, і, головне, до кого…

Господар, зеленої будки дивився на клієнта запитливо — второпав той що з його мови чи ні?

Але гість так нічого й не втямив. (Дивно, але пізнього вечора він чомусь був у чорних окулярах, та ще й чималих, що закривали йому не тільки очі, а й заодно чи не половину обличчя. А втім, такі здоровенні "баньки", що своїми обрисами нагадували крильця метелика "Мертва голова", нині, здається, в шаленій моді).

— Виходить, кулю, щоб вона втрапила туди, куди треба, варто відправляти поштою? — нарешті озвався незнайомець безбарвним, наче вихолощеним, голосом. — Рекомендованою чи як?

Господар зареготав, як заіржав (здоровий вдався, огрядний, як бик — як він тільки вміщувався в своїй будочці?)

— Го-го-го!!. — голос, як ієрихонська труба (маючи таку статуру і таке здоров’я — горбитися в будці чоботаря?). — Дотепно! Кльово, мій друг. Принесли бандероль, розписався в квитанції й одержав кулю в груди… Хоч і фантастично, але близько до моєї ідеї та мого винаходу. Саме це і маю на увазі, пропонуючи свої послуги.

Його фірма, що знаходилася ("Це для конспірації, не звертайте уваги") в будці чоботаря, який щез невідомо де, пофарбованої у ядуче зелений колір, називалася (але тільки для втаємничених), дещо загадково: "Пересилка маленьких снарядів". А втім, за тлумачним словником так і роз’яснюється термін "куля": "маленький свинцевий або стальний снаряд для стрільби із ручної вогнепальної зброї і кулеметів, що являє собою передню частину бойового патрона".

— Підійдемо до питання, що вас цікавить, трохи з іншого боку, — терпляче почав лже-чоботар. — Скажіть-но мені, добродію, чи приймає пошта безадресну кореспонденцію? Правильно, не приймає. Бо не знає, куди її відправляти. Xіба що на село до дідуся, як в одного класика. Ви задумувались над вічним запитанням: чому не всі кулі попадають у ціль? Навіть у добрих стрільців, не кажучи вже за досвідчених кілерів. Га? Та тому, що куля безадресна. Тож може попасти, а може полетіти за молоком. А тому куля, як і кореспонденція, повинна мати конкретну адресу з традиційними: "Куди", "Кому". Лише тоді з неї буде толк. Адже вона "знатиме" куди і до кого їй летіти. Ось чому я створив фірму по забезпеченню маленьких снарядів адресами і прізвищами тих, кому вона посилається. І мої кулі тепер летять лише туди, куди їх послано. І тільки до того, чиє прізвище вказується на кулі. В такому разі в об’єкт ураження навіть прицілюватись не треба. Не потрібно й візуально бачити жертву. Натис гачок, послав кулю і будь спокійний. Займайся своїми справами. Маючи адресу і прізвище об’єкта, який треба поразити, куля його вже сама знайде. Хоч і під землею. Здорово, га?

— Кльово! — вигукнув гість своїм безбарвним, наче через марлю процідженим голосом. — Так чого доброго кілери й без роботи позалишаються, бо тепер сам можеш послати кулю в того, у кого йому треба її послати.

— І при цьому додайте: стрілець нічим не ризикує. Бо не треба висліджувати об’єкт, ходити за ним назирці, складати план операції, вибирати момент, позицію, забезпечувати собі відхід, алібі тощо. Все тепер зробить сама куля, послана за вказаною адресою. Кажуть, що вона сміливого не бере. Пусте, смію вас запевнити. Озброєна адресою, куля і сміливця не мине. А щодо кілерів, то… Виконавці, думаю, завжди будуть потрібні. Якщо порядні джентльмени не захочуть морочитись з убивством, за них це залюбки… Себто за пристойну плату зроблять найняті.

— І як це вам вдалося, пане… е-е… Як вас?

— Для непосвячених я чоботар.

— Як вам вдається, пане чоботарю, посилати кулю за адресою, наче листа поштою?

— За допомогою ось цього винайденого мною пристрою, — показав на апарат, що стояв на столі і зовні був схожий на маленький телевізор з клавіатурою (лагодить чоловік взуття й водночас дивиться телевізор — ніякої підозри). На цих клавішах набираю адресу і прізвище того, до кого має полетіти куля. І все. Готово. Апарат повертає вже закодовану кулю, можете її вставляти в патрон, заряджати ним гвинтівку чи пістолет і спокійно, навіть не прицілюючись, посилаєте кулю за вказаною адресою…

— Колосально! Відкриття віку. Кажуть, ви і за освітою, і від Бога — інженер-конструктор?

— За освітою — точно. Чи від Бога — не знаю. Швидше, — знову розкотистий регіт, — від диявола.

— І як ви опинилися в цій будочці?

— Набридло за копійки протирати штани в конструкторському бюро. Захотілося зайнятися своїм бізнесом. З винайденням апарату купив цю будочку і ось… Займаюся. Для одних лагоджу взуття, для інших — таких ось, як ви, — займаюся дечим… гм-гм… Іншим.

— І що ж це за диво, — клієнт поправив свої завеликі темні окуляри, що нагадували крильця метелика "Мертва голова", — апарат у вас такий?

— Секрет фірми. Простіше — мій винахід, що, сподіваюсь, внесе революцію в процес стрільби. Відтепер кожна куля не пропаде намарне, кожна знайде свою ціль. Безпечність для виконавців — стовідсоткова. Ураження об’єкта теж. Словом, все в ажурі. Я допомагаю клієнтам і заробляю сам. А куди потім летять мої мічені кулі — мене це не цікавить. У кожного свій бізнес. На крові теж заробляють — я не сентиментальний. Наприклад, станції по переливанню крові — га-га-га-а!!!

— Я готовий стати вашим клієнтом. Скільки коштує ваша, скажемо так, послуга?

— Не дешево. Але й не дорого, — господар зеленої будки назвав суму й обережно додав: — У доларах. Національну валюту, звиняйте, не беремо.

— Ціна розумна, та ще за таку роботу, — гість, витягнувши пачку баксів, заходився відраховувати потрібну суму, а, відраховуючи, запитав ніби між іншим: — Замовлень вистачає?

— На мій вік вистачить.

— Ви збираєтесь довго жити? — для чогось запитав незнайомець.

— О, так, кращої альтернативи життю як жити я не знаю. Та й бажаючі послати кулю ближньому завжди будуть і будуть, покіль рід людський існуватиме. Така вже порода хомо сапієнса. Там розборки, там ліквідація конкурента, там треба сховати кінці у воду — і так далі, і тому подібне. Але мені це байдуже. Я виконую замовлення клієнтури, заробляю бакси, а там хоч хай і не розвидняється.

— Розумно. Ось вам куля.