— М-м-мм... і вам також!
І трохи згодом:
— А сніданок вам уже гото-овий.
Щб на сніданок, вона не оголошувала, та про це й догадатися було легко: картов у мундурах, або юшка картонна (так вимовляли всі в селі), або каша яшня (інших крупів того року не можна було купити в Торфопродукті, та й яшні з боєм — як найдешевшими ними відгодовували свиней і мішками брали). Не завжди було й посолене як треба, часто пригоряло, а по їжі лишало наліт на піднебінні, яснах і викликало згагу.
Але не Матрьонина була в тому вина: не було в Торфопродукті й масла, марґарину розхоплювали, а вільно тільки товщ комбінований. Та й російська піч, як я придивився, незручна для готування: варення відбувається не на очах куховарки, жар до чавунця приступає з різних боків нерівномірно. Але тому вона, мабуть, прийшла до наших предків з самого кам'яного віку, що, протоплена раз на досвітках, весь день береже в собі теплими харч і пійло для худоби, харч і воду для людини. І спати тепло. >
Я слухняно з'їдав все наварене мені, терпляче відкладав набік, коли траплялося щось не належне: чи то волосина, шматочок торфу чи тарганова ніжка. Мені бракувало відваги дорікати Матрьоні. Врешті-решт вона сама ж мене попереджала: "Не умівши, не варивши — як потрафиш?"
— Спасибі, — зовсім щиро говорив я.
— За що? За своє добре? — обеззброювала вона мене ясною усмішкою. І простодушно дивлячись блякло^ синіми очима, питала: — Ну, ак ужоткому що вам приготувати?
К ужоткому значило — на вечір. їв я двічі на добу, як на фронті. Що міг я замовити; к ужоткому? Все те ж таки, картов або юшка картонна.
Я мирився з цим, тому що життя навчило мене не в їжі шукати змісту повсякденного існування. Мені дорожча була ця усмішка її кругловидого обличчя, яку, заробивши врешті на фотоапарат, я марно намагався схопити. Побачивши на собі холодне око об'єкті, Матрьона надавала або напруженого, або підвищено-суворого1 виразу обличчю. Раз тільки зафіксував я, як вона усміхалася чомусь, дивлячися у віконце на вулицю.
Тієї осени багато було в Матрьони образ. Намовили її сусідки домагатися пенсії. Була вона самотня з усіх боків, а з того часу, як почала сильно хворіти, і з колгоспу її відпустили. Накопичено було багато несправедливостей з Матрьоною: вона була хвора, але не вважалася інвалідом; вона чверть віку пропрацювала в колгоспі, але тому що не на заводі — не належало їй пенсії за себе, а добиватися можна було тільки за чоловіка, тобто за втрату годувальника. Але чоловіка не Ібуло вже дванадцять років, від початку війни, і нелегко було тепер здобути ті довідки з різних місць про його сташ і скільки там він одержував. Клопоту було — здобути ці довідки; і щоб написали все ж, що він одержував на місяць хоч карбованців триста; і довідку ствердити, що живе вона сама і ніхто їй не допомагає; і з року вона якого; і потім все це носити в соцзабез; і знов носити, виправляючи, що зроблене не так; і ще носити. І узнавати — чи дадуть пенсію.
Клопоти ці були тим утруднені, що соцзабез від Талькова був у двадцятьох кілометрах на схід, сільська рада — в десятьох кілометрах на захід, а виселкова — на північ — година ходи. З канцелярії в канцелярію й ганяли її два місяці — то за крапкою, то за комою. Кожний прохід — один день. Сходить до сільради, а секретаря сьогодні нема, просто так от нема, як це буває по селах. Завтра, значить, знову йди. Тепер секретар є, та печатки в нього нема. Третій день знову йди. А четвертого дня йди тому, що наосліп вони не на тому папірці підписалися, папірці ж бо всі в Матрьони в один стосик зчеплені.
— Утискають мене, Гнатовичу, — нарікала вона мені по таких безплідних походеньках. — Заклопоталася я.
Але чоло її не довго лишалося похмурим. Я зауважив: у неї був певний засіб повернути собі добрий настрій — праця. Відразу ж вона або хапалася за заступ і вибирала к а р т о в. Або з мішком під пахвою йшла за торфом. А чи з плетеним козубом —■ по ягоди в далекий ліс. І не столам канцелярським вклонялася, а лісовим кущам, та наламавши спину тягарем, до хати верталася Матрьона вже просвітлена, всім задоволена, зі своєю доброю посмішкою.
— Теперечки я на зуб узяла, Гнатовичу, знаю, де брати, — говорила вона про торф. — Ну й місцинка, втіха тай годі!
— Та Матрьоно Василівно, хіба мого торфу не вистачить? Ціла машина.
— Ху-у! твого торфу! Ще стільки, та ще стільки — тоді, бува, вистачить. Тут як зима закрутить, та продув у вікно, так не стільки топиш, скільки видуває. Влітку ми торфу понатягаємо скільки! Чи я й тепер не натягала б три машини? Так от ловлять. Уже одну бабу нашу по судах тягають.
Так, це було так. Уже вирувало застрашливе дихання зими. Стояли навколо ліси, а палива взяти нема де. Ревіли навколо екскаватори на болотах, але не продавали й торфу мешканцям, а тільки везли — начальству, та хто при начальстві, та по машині вчителям, лікарям, робітникам заводу. Тальновським палива не належало — і запитувати про нього не личило. Голова колгоспу ходив по1 селу, дивився в очі вимогливо й простодушно і про що хочеш говорив, крім палива. Тому що сам забезпечився. А зими не сподівалися.
Що ж, крали раніше ліс у пана, тепер тягнуть торф у тресті. Баби збиралися по п'ять, по десять, щоб сміливіше. Ходили вдень. За літо накопано було торфу всюди і складено стосами для сушіння. Тим і добрий торф, що, видобувши, його не можуть вивезти відразу. Він сохне до осени, а то й до снігу, як не встановиться дорога. У цей саме час баби його й брали. За раз несли в мішку торфин шість, як були сируваті, торфин десять, як сухі. Одного мішка такого, принесеного іноді кілометрів за три (і важив він пудів два), вистачало на раз витопити. А днів у зимі двісті. А топити треба: ранком російську, увечорі "голляндку".
— Та що говорити! — гнівалася Матрьона на когось невидимого. — Як коні зникли, так чого на собі не притягнеш, того і в хаті нема. Спина в мене ніколи не гоїться. Зимою саночки на собі, влітку в'язки на собі, їйбогу правда!
Ходили баби на день — не по разу. У погожі дні Матрьона приносила по шість мішків. Мій торф вона виложила відкрито,. свій ховала під підлогами і кожного дня забивала дірку дошкою.