Будовано було давно й міцно, на велику родину, а жила тепер одинока жінка років під шістдесят.
Коли я увійшов у хату, вона лежала на російській печі, тут таки, при вході, накрита невизначеним темним ганчір'ям, таким незаступним у житті працюючої людини.
Простора хата і особливо краща привіконна її частина була обставлена по стільчиках і лавках — горшками й цебрами з фікусами. Вони заповнили самотність господині мовчазним, але живим натовпом. Вони розрослися гоже, забираючи скупе світло північного боку. У рештках світла і до того ж за комином круглувате обличчя господині здалося мені жовтим, хворим. І з очей її закаламучених можна було бачити, що хвороба змучила її.
Розмовляючи зі мною, вона так і лежала на печі долілиць, без подушки, головою до дверей, а я стояв унизу. Вона не виявила радости здобути квартиранта, нарікала на чорну недугу, з нападу якої зараз виходила: недуга налітала на неї не кожного місяця, але, налетівши,
— ... тримає два-дні і три-дні, так що ні встати, ні подати я вам не здолаю. А хати не шкода, живіть.
І вона перераховувала мені інших господинь, у кого мені буде спокійніше й догідніше, і посилала обійти їх. Але я вже бачив, що судилося мені — поселитися в цій темнуватій хаті з побляклим дзеркалом, у яке зовсім не можна було себе побачити, з двома яскравими, по карбованцю їм ціна, плякатами про книжкову торгівлю і про врожай, повішеними на стіні для прикраси.
І хоч Матрьона Василівна змусила мене походити ще по селу, і хоч за моїм другим приходом довго відмовлялася:
— Не умівши, не варивши — як потрафиш? — але вже зустріла мене на ногах, і навіть ніби задоволення прокинулося в її очах від того, що я повернувся.
Домовилися за ціну й за торф, який школа привезе.
Я тільки потім дізнався, що рік за роком, багато років, ні звідки не заробляла Матрьона Василівна ні карбованця. Тому що пенсії їй не платили. Рідня їй допомагала мало. А в колгоспі вона працювала не за гроші — за палички. За палички трудоднів у заяложеній книжці.
Так і оселився я у Матрьони Василівни. Кімнати ми не ділили. її ліжко було у куті при дверях, біля печі, а я свою розкла— душку поставив при вікні і, відтісняючи від світла улюблені Матрьонині фікуси, ще при одному вікні поставив столик. Електрика ж у селі була — її ще в двадцяті роки підтягнули від Ша— тури. У газетах писали тоді "лямпочки Ілліча", — дядьки, вирячивши очі, говорили: "Цар Вогонь!"
Хай комусь із села, хто заможніший, хата Матрьони і не здавалася затишною, нам же з нею тієї осени й зими зовсім була добра: від дощів вона ще не протікала і вітрами зимними видувало з неї дух печі не відразу, лише під ранок, особливо тоді, коли дув вітер з п постарілого боку.
Крім Матрьони й мене, жила в хаті — ще кішка і таргани.
Кішка була немолода, а головне — кульгава. Її з жалю взяла Матрьона, і вона прижилася. Хоч вона й ходила на чотирьох ногах, але сильно кульгала: одну ногу вона берегла, хвора була нога, Коли кішка плигала з печі на підлоігу, звук дотику и до підлоги не був по-кошачому м'який, як у всіх, а — сильний одночасний удар трьох ніг: туп! — такий сильний удар, що я не відразу привик, здригався. Це вона три ноги підставляла разом, щоб берегти четверту.
Але не тому були миші в хаті, що кульгава кішка з ними не давала ради: вона, як блискавка, плигала за ними в кут і виносила в зубах. А неприступні були миші для кішки через те, що хтось колись, ще при хорошому житті, обклеїв Матрьонину хату рифованими зеленавими тапетами, та не звичайно водносталь, а п'ятьма шарами. Поміж собою тапети склеїлися добре, від стіни ж у багатьох місцях відстали — і утворилася ніби внутрішня шкіра на хаті. Між пластинами хати й тапетовою шкірою миші й поробили собі ходи і нахабно шелестіли, бігаючи ними навіть і під стелею. Кішка сердито дивилася услід їхньому шерехові, але дістати не могла.
Іноді їла кішка й тарганів, але від них їй робилося недобре. Єдине, що таргани шанували, це лінію перегородки, що відокремлювала челюсті російської печі й кухоньки від чистої світлиці. У чисту світлицю вони не переповзали. Зате в кухоньці ночами були хмарою, і коли пізнім вечором, зайшовши попити води, я запалював там лямпочку — підлога вся, і лавка велика, і навіть стіна були ледве не суцільно рудими й ворушилися. Приносив я з хемічного кабінету бури, і, змішуючи з тістом, ми їх труїли. Тарганів, меншало, але Матрьона боялася отруїти разом з ними й кішку. Ми припиняли підсипати отруту, і таргани плодилися знову.
Ночами, коли Матрьона вже спала, а я працював при столі,
— рідке швидке шерехтіння мишей під тапетами покривалося суцільним, єдиним, безперервним, як далекий шум океану, шерехом тарганів за перегородкою. Але я привик до нього, бо в ньому не було нічого злого, в ньому не було лжі. Шерех їх —— був їх життям.
Матрьона вставала о четвертій-п'ятій ранку. Дзиґарям Ма— трьоним було двадцять сім років, як вони куплені в сільській кооперативі. Завжди вони поспішали, і Матрьона неі турбувалася — аби не відставали, щоб ранком не припізнитися. Вона світила лямпочку за кухонною перегородкою і тихо, ввічливо, намагаючись не робити галасу, топила в російській печі, ходила доїти козу (вся худоба її була ця одна брудно-біла кривонога коза), по воду ходила і варила в трьох чавунцях: один чавунець
— мені, один — собі, один — козі. Козі вона вибирала з підпілля найдрібнішу картопельку, собі — дрібну, а мені — з куряче яйце. Великої ж картоплі її пісчаний город, з довоєнних літ не угноюваний і завжди засаджуваний картоплею, картоплею й картоплею, —— великої не родив.
Мені майже не чути було її ранкової поранини. Я спав довго, прокидався при пізньому зимовому світанні і потягайся, висував голову з-під коца й кожушини. Вони та ще таборова тілогрійка на ногах, а знизу мішок, набитий соломою, берегли мені тепло навіть у ті ночі, коли вітер протискався з півночі в наші благенькі віконця. Почувши за перегородкою стриманий шумок, я кожного разу виразно вимовляв:
— Доброго ранку, Матрьоно Василівно!
І завжди ті ж самі доброзичливі слова звучали мені з-за перегородки. Вони починалися якимось низьким теплим воркотанням, як у бабусь у казках: