— Хіба вже зметикують, вороги, — усміхалася вона, витираючи піт з чола, — а то в житті не знайдуть.
Що мав робити трест? Йому не призначали штатів, щоб розставляти охоронників по всіх болотах. Доводилося, мабуть, показувати багатий видобуток у зведеннях, потім списувати — на розтирання, на дощі. Іноді, налетами, збирали патруль і ловили бабів при вході в село. Баби кидали мішки й розбігалися. Іноді, на донос, ходили по хатах з обшуком, складали протокол на незаконний торф і загрожували передати в суд. Баби на якийсь час переставали носити, але зима насувалася і знову гнала їх — з санками по ночах.
Взагалі, придивляючись до Матрьони, я помічав, що, попри куховарення й господарство, на кожен день у неї припадало й якенебудь інше немале діло, закономірний порядок цих діл вона тримала в голові і, прокинувшись рано, завжди знала, чим сьогодні день її буде виповнений. Крім торфу, крім збирання старих пеньків, вивернутих трактором на болоті, крім брусниці, намочуваної на зиму в четвертях ("Погостри зубки, Гнатовичу",
— частувала мене), крім вибирання картоплі, крім бігання в пенсійних справах, вона змушена була ще десь роздобувати сінця для єдиної своєї брудно-білої кози.
— А чому ви корови не тримаєте, Матрьоно Василівно?
— О-ох, Гнатовичу, — роз'яснювала Матрьона, стоячи в нечистому фартуху в кухонному витині дверей і обернувшись до мого стола. — Мені молока й від кози вистачить. А корову придбай, так вона мене саму з ногами з'їсть. На насипу не коси — там свої господарі, і в лісі нема косити — лісництво господар, і в колгоспі мені не велять — не колгоспниця, мовляв, тепер. Та вони й колгоспниці до самих білих мух все в колгосп, а собі вже з-під снігу — що то за трава? ... Пськолишньому порали сіно серед літа, від Петра до Іллі. Вважалася трава — медова ...
Так, одній сухій козі зібрати було сіна для Матрьони — труд великий. Брала вона зранку мішок і серп і йшла в місця, які пам'ятала, де трава росла по обніжках, понад дорогою, по острівцях серед болота. Натоптавши мішок свіжою важкою травою вона тягла її додому і в дворику в себе розкладала пластом. З мішка трави виходило сухого сіна — на вила.
Голова новий, недавній, присланий з міста, перше діло урізав усім інвалідам городи. П'ятнадцять соток пісочку залишив Матрьоні, а десять соток так і облогу вали за парканом. Між іншим, коли рук бракувало, коли відмовлялися баби аж надто затято, жінка голови приходила до Матрьони. Вона була теж жінка міська, рішуча, коротким сірим півплащем і грізніш поглядом ніби військова.
Вона входила в хату і, не вітаючись, суворо давилася на Ма— трьону. Матрьона ніяковіла.
— Та-ак, — з протягом вимовляла жінка голови. — Товаришко Григор'єва! Треба буде допомогти колгоспові! Треба буде завтра їхати гній вивозити!
Обличчя Матрьони згорталося у вибачливу півусмішку — ніби їй було соромно за жінку голови, що та не могла їй заплатити за роботу.
— Ну що ж, — тягнула вона. — Я хвора, звичайно. І до діла вашого тепер не приєднана. — І тут же з поспіхом поправляла:
— На яку годину виходити?
— І вила свої бери! — повчала головиха і відходила, шелестячи твердою спідницею.
— О як! — нарікала Матрьона услід. — І вила свої бери. Ні заступів, ні вил у колгоспі нема. А я без чоловіка живу, хто мені наб'є ? ..
І міркувала потім весь вечір:
— Та що казати, Гнатовичу! Допомогти треба, звичайно, — без гною їм який же врожай? А тільки ні в тин, ні в ворота їх робота: стануть баби, на заступи спершися, і чекають, чи скоро з фабрики гудок на дванадцяту. Та ще зчепляться, рахунки зводять, хто вийшов, хто не вийшов. Про мене працювати — так щоб звуку не було, тільки —ой лишенько, уже обід привезли, ось уже й вечір.
Ранком вона відходила з своїми вилами.
Але не колгосп тільки, а й кожна родичка далека чи просто сусідка приходила теж до Матрьони звечора й говорила:
— Завтра, Матрьоно, прийдеш мені підсобити. Картоплю будемо докопувати.
І Матрьона не могла відмовити. Вона порушувала свою чергу діл, ішла допомагати сусідці і, повернувшися, ще говорила без тіні заздрости:
— Ох, Гнатовичу, і велика ж картопля в неї! Охоче копала, відходити з дільниці не хотілося, їйбогу правда!
Тим більше не відбувалася без Матрьони ні одна оранка го— рода. Тальновські баби встановили незаперечно, що самій скопати свій город заступом важче й довше, ніж, взявши плуг і вшістьох упрягшися, виорати самим шість городів. На це й кликали Матрьону для допомоги.
— Як же, платили ви їй? — доводилося мені потім запитати.
— Не бере вона грошей. Хіба силою їй упхнеш.
Ще суєта велика випадала Матрьоні, коли підходила її черга годувати козячих пастухів: одного — здоровила, німоглу— х о г о, і другого — хлопчака з незмінною слинявою цигаркою в зубах. Черга ця була на півтора місяця раз, але заганяла Матрьону у великий видаток. Вона йшла в спожив крамницю, купувала рибні консерви, здобувала і цукру й масла, чого не їла сама. Виявляється, господині змагалися одна перед другою, намагаючись нагодувати пастухів якнайліпше.
— Бійся кравця та пастуха, — пояснювала вона мені. — По всьому селу тебе знеславлять, як їм щось не так.
І в це життя, густе турботами, ще вривалася часами важка неміч. Матрьона падала і добу-дві лежала пластом. Вона не нарікала, не стогнала, але й не ворушилась майже. В такі дні Маша, близька подруга Матрьони з наймолодших літ, приходила порати козу та топити піч. Сама Матрьона не пила, не їла і не просила нічого. Викликати додому лікаря з виселкового медпункту було в Тальнові дивом, як щось непристойне перед сусідами — мовляв, пані. Викликали раз, та приїхала люта дуже, веліла Матрьоні, як вилежиться, приходити на медпункт самій. Матрьона ходила проти волі, брали аналізи, посилали в районову лікарню — та так і заглухло. Була тут вина й Матрьони самої.
Діла кликали до життя. Скоро Матрьона починала вставати, спочатку рухалася повільно, а потім знову жвава
і— Це ти мене раніше не бачив, Гнатовичу, — виправдувалася вона. — Всі мішки мої були, по п'ять пудів тягарем не вважала.
Свекор кричав: "Матрьоно! Спину зламаєш!" До мене дівер не підходив, щоб мій кінець колоди на передок підсадити. Кінь був військовий у нас Вовчик, здоровий ...