Нічим не можу привести душу в рівновагу. Ось я йду полями з рушницею. По один бік червоніє гай, — берізки з білими стовбурами. Листя почервоніло, але осінь така тепла, що вже й кінець листопаду, а воно ще держиться.
Тихо кругом.
Луги — аж до обрію. Річка десь між ними є, хоч звідси її не видно. А на обрії синіє ліс. Туману нема, але на все лягають якісь м'які контури тепло-вогкої погоди.
І всі, всі вони, — і Зоя і інші, — далеко-далеко, наче снилися. Найважливіше — оця м'яка тиша, в якій власний мій крок тоне. Найістотніше — оцей осінний спокій ...
Так... Природа — ось щирий друг людини! І добре, що я взяв рушницю — так би не здогадався побродити по безлюдних місцях ... Жодної душі за цілий день не зустрів, тільки одну якусь легкову машину, коли виходив он з того лісу.
Чи то не Сергій Михайлович ? Здається, то його "емочка", така темно-синя. Шкода, що далеко було від шляху мені, я махав, та з машини, мабуть, не помітили. Шкода, був би підвіз ...
Та ні, не шкода... Це якби, справді, побачив мене тут Сергій Михайлович...
Ну, то й що? Я взяв відрядження на три дні, а за два дні справився, — яке йому діло? Міг же я затриматися й ще на день... Всякому це трапляється.
І Сергій же, все ж таки, свій. Розуміє ж він, що людина не Дерево, не автомат. Часом така непереможна буває потреба побути серед природи. Сказав йому про Галю — він уже знав, хтось із Верхнячки написав. Тепер так обережно поводиться зо мною, Наче боїться доторкнутися до розкритої рани, або прим'яти пелюстки троянди. І це краще, ніж висловлювати співчуття, потішати ...
А було колись, — у таку саму пору ми втрьох — я, Максим, Сергій — принесли із ловів зайців і Галя їх пресмачно якось із сметаною та часником засмажила. Це він тільки тепер так чогось засушився. Тоді він не був такий сухар... Ну, та то його справа.
За цілий день я не вистрілив і разу, але зате почуваю, як чорні шати смутку й неспокою са,ми падають до ніг мені, як їх переступаю й іду легкий, вільніший, спокійніший...
Стій! А це ж правда, — кола б не знав я ваги смутку, не йшлося б мені тепер так легко й розкішно по цих поснулих, окутаних ватою спокою й туманів полях, лугах та перелісках...
28.
Юлія Отава
Як іти говорити з ним? Як зайти до кабінету? Чи не розумніше було б подати заяву до керівника справами? Але вже пізно передумувати, вона лежить у директора. Ну, як же бути ?
Треба сміло зайти до кабінету директора. На новій роботі чекають відповіді і я дала слово, що сьогодні о четвертій відповім.
Можливо, що Сергій Михайлович запитає щось — хіба директорові не випадає запитати по-людському, чого людина хоче кидати установу?
Я сиджу в приймальній і кожну хвилину ладна обернутися на вибух. Чекаю директора. Ось відчиняються двері, входить він, я підкинута електричною іскрою, рвучко заходжу до кабінету слідом за ним.
Ні, не вмію я м'яко, еластично полагоджувати свої справи. Як інакше, я не знаю. Ось я зайшла, не чекаючи, поки він роздягнеться, й випалила:
— Я дала вам заяву й мені сьогодні треба знати відповідь.
— Яку заяву? Я ще не читав її.
Я коротко переказала зміст заяви.
Директор зіперся рукою об стіл, очі в просторінь, уста затис-нені, голос іржавий:
— Добре; Я згоден! Ідіть!
Готувала я себе до вислухання докорів, доган, до довгих, докладних пояснень. Ні, зо мною не хотять говорити!
— Добре... — луною обізвалася стіни і я прошепотіла:
— Добре ...
І ось... кінець.
Чи так я розмовляла з ним у своїх химерних, фантастичних візіях? Оце такий кінець всього пережитого?
Еге, отакий це чоловік! Коли ($ був інший, коли б він заради тебе поломав своє слово, ще може б ти й ...
А так... Як же можна вирвати його з серця, такого?
Платон Озеровиг Максимові Стеблівському
Максиме.'
Що маєш отам горювати, то взяв би відпустку та приїхав до Києва розвіятися, — і я трохи розворушився б. Я тепер нікуди ні ногою — неохота.
Якось оце питав про тебе Сергій. Я подякував. Мене трохи здивувала його уважність, бо він тепер не той, що ми його знали у Верхнячці.
Ого, міняється Сергій Михайлович, міняється! Ще як прийшов я сюди працювати, був той самий, простий. А тепер не те. То був у нього кабінет із довгим традиційним столом для засідань, покритий зеленим сукном — тепер завів собі директор наш розкішні темно-сині крісла та канапи, портієри в тон та завіси приємного цитринового кольору. І все перебирається. Вже в кількох кімнатах то розламували стіни, щоб просторий кабінет зробити, то замуровували і з заль робили затишні кабінети, — а народні грошики пливуть!
Щоправда, сам він ходить у тому самому поруділому старенькому плащі, — ти ж знаєш його. Не доберу, що воно за стиль — оточувати себе розкішшю, а самого себе занедбувати. Чи це для якогось прихованого честолюбства? Тут усі в один голос його святим називають ...
Та дисципліну завів — не дай ти, Господи! Сам сидить цілими днями й ночами та ще й інших примушує. Технічним працівникам урвалася лахва — там запізнився, чи пошта десь затрималася — зараз винний у наказі красується. А ще скоро й звільняти збирається. Як став директором, то відразу скорочення штатів провів, але це ще не по всьому. Кажуть, і ще буде стискати апарат.
Про спеціялістів же — нема що й казати. І мені вже дісталося, правда, легенько, але все ж... На зборах згадав про одного інженера, який під виглядом відрядження ходить на полювання. Прізвища, правда, він не згадав, але все ж.,. навіщо це було ? Хіба він не людина? Не знає, що інколи буває така душевна обстанова — руки на себе наложив би, не то що на лови пішов.
І то треба було з рушницею раз попастися йому на очі! Одним-однісінький раз узяв із собою рушницю, — і треба було, щоб в той один раз зустрітися з начальством у полі! Я думав, що він мене й не помітив, а він он яку свиню підклав. Ще й свій! Ще добре, що так скінчилося, бо на зборах він прямо так і сказав:
— Раз треба жертв, — будуть жертви! Не тому, що ми жорстокі, "жадаємо крови", а тому, що це навчить і інших шанувати дисципліну.
Ну, гаразд, приїзди, поговоримо!
Платон.
ЗО.
Юлія Отава
Жіночоподібний, товстенький Лех навіть не здогадується, якої вдячности переповнена я до нього, як охоче, ба навіть завзято, пишу я його, не йому кажучи, одноманітні кореспонденції з "ре-клямаціями" — "розрахунковими рахунками".